Виставку присвячено пам’яті Героїв Небесної Сотні, учасників Революції Гідності восени 2013– взимку 2014 рр., серед яких Герої України харків’яни Євген Котляр, Владислав Зубенко, Юрій Паращук.

На виставці використано матеріали сайту “Небесна Сотня” ^[1] та з Колекції документів про харків’ян – учасників Революції Гідності восени 2013 – взимку 2014 року.

Пропонуємо також для перегляду інші виставки, розміщені на нашому сайті на вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні та всіх загиблих на Майдані: “До Дня Гідності та Свободи” ^[2], підготовлену Державним архівом Харківської області спільно з Харківським історичним музеєм ім. М.Ф. Сумцова; “До Дня Героїв Небесної Сотні” ^[3], на якій представлено документи, що зберігаються в ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного, ЦДАГО України, Державному архіві Київської області та “До Дня Героїв Небесної сотні” ^[4], підготовлену Державним архівом Харківської області спільно з Харківською державною науковою бібліотекою ім. В.Г. Короленка.

***
І ще сказати про лютневі дні.
Про те, що ми разом, що ми одні,
що нас так мало, так відверто мало
й від того світло, наче випав сніг,
немов читаєш найдавнішу з книг,
про те, як все було і те, як стало.
І ще сказати – я не знаю ким
цей світ робивсь озвученим, таким,
де слово буде знайдене для всього,
що явлене, де зроджується звук
в означення побачень і розлук,
де голос розгортається з нічого.
За те, що саме так і саме тут,
за цей тривожний гусячий маршрут,
прокладений над темним межиріччям,
мій видих, мовби подив, ніби спів,
як вдячність за той час, який нас звів
жіночим смутком, мовчазним обличчям.
Тримає нас, не знати відколи,
країна – та, в якій ми всі були,
країна – та, що не схотіла бути
замовчаною, грізна і легка,
така, що нас закохує, така,
яку пташині скріплюють маршрути.
І ще, сказати ще, наприкінці –
твій голос, ніби сніг при цій ріці,
немов межа між снігом і рікою.
Лишайся, доки хтось нас стереже,
лишайся непорушною, лише
такою як ти є, лише такою.

Сергій Жадан, український прозаїк, поет, громадський активіст,
активний учасник харківського Євромайдану.

***

Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.

Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово бабуню вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.

Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.

Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. I любив Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

Оксана Максимишин-Корабель, українська журналістка, поетеса.

Олег Шупляк, заслужений художник України.

Євген Котляр

14 квітня 1980 — 20 лютого 2014

Матеріали з сайту “Небесна Сотня” ^[1]

***
Моя кровинка, я горжусь Тобой!
В тылу не ждал огонь заградотряда.
Ты мог уйти, Ты принял этот бой,
Хотя свистели роем пули рядом.
Когда на землю падали друзья,
– С фанерками нельзя в такую драку! –
Казалось, даже выстоять нельзя,
Вы поднялись и Вы пошли в атаку…

Із вірша Миколи Котляра, батька Героя

Життєпис

Євген Котляр був мешканцем міста Харкова – тут він народився і виріс. Закінчив музичну школу за класом скрипки, а після завершення навчання у Харківському педагогічному ліцеї №4, продовжив здобувати вищу освіту у Харківському національному університеті радіоелектроніки (ХНУРЕ). Мав спокійну вдачу та належав до числа тих людей, з ким за будь-яких обставин легко знаходити спільну мову, з ким поряд відчуваєш себе зручно й комфортно. Зазвичай був неговірким, навіть дещо замкненим, ніколи не намагався якимось чином привернути до себе увагу чи пробитися на трибуну. Проте завжди готовий був прийти на допомогу ближньому, підставити власне плече, чого б йому це не коштувало.

Євген дуже тонко відчував чужий біль, чужі проблеми і мав дар ненав’язливо це дати відчути у найбільш важкий момент. Був миролюбним, та коли доходило до речей принципових – твердим і безкомпромісним, чесним перед собою і людьми навіть у дрібницях. Тому завжди оточуючі поважали його, тягнулись до нього. Розповідав батькові, що на Майдані багато разів пропонували стати десятником і навіть сотником, але він звик відповідати лише за себе. Ще Женя дуже любив гори, але більшості його задумів помандрувати ними, на жаль, не судилось здійснитися…

Хлопець був активним учасником громадського життя свого міста, а любов до природи спонукала його стати одним з засновників і активістів новоствореної харківської екологічної організації «Зелений фронт». В червні 2010 року, разом з іншими членами цієї організації та просто небайдужими громадянами, він приймав участь в акціях протесту проти вирубки дерев у парку Горького в місті Харкові. Нашвидкуруч освоївши навички альпініста, Євген, як і інші його друзі, залазив на дерева, щоб завадити зловмисникам здійснювати вирубку. Але це не зупинило негідників – загрожуючи життю протестуючих, вони продовжували спилювати дерева, в тому числі й те саме дерево, на якому був Євген.

Боротьба за дерева тривала більше двох місяців, і Євген залишив парк одним з останніх. Він був людиною з неабиякою силою духу, сміливим і безстрашним, і у нього була велика віра в те, що змін в житті можна добитись, якщо цього дуже хотіти і за це по-справжньому боротися.

Та історія з «лазінням» на дерева в парку Горького, як казав сам Євген, потім допомогла хлопцеві з вибором наступної професійної діяльності – він став працювати промисловим альпіністом. Але в цій справі він ніколи не гнався за високими розцінками та великими заробітками, він просто чесно і завжди старанно виконував свою небезпечну, але потрібну людям роботу. А найбільше він любив ту свободу, яку давала йому ця робота – не було жодної заводської прохідної, начальників над ним, а заробивши певну суму грошей, він міг якийсь час відпочивати, займаючись улюбленими справами чи відправившись кудись знову мандрувати.

Участь в Революції Гідності

Коли почалась Революція Гідності, Євген Котляр з перших її днів приєднався до учасників харківського Євромайдану. Та після побиття студентів в Києві, він вже не міг бути в рідному місті, тож поїхав до Києва, щоб залишитись там до кінця – до перемоги. Вступивши до Третьої сотні Самооборони Майдану, хлопець майже всі ночі чергував на барикадах, в основному – біля Лядських воріт. Вдома він залишив батька і сестру (мама хлопця трагічно загинула, коли йому було 20 років), тож два чи три рази на декілька днів приїжджав побачитись із своїми рідними, а після цього знову повертався до революційного Києва.

В середині лютого 2014 року Євген також поїхав на кілька днів додому а Харків. Але, коли почався «мирний наступ» під Верховною Радою, незважаючи на небезпеку через загострення протистояння, він знову негайно вирушив до Києва: вечірнім експресом 18 лютого хлопець повернувся до столиці, аби знову приєднатися до оборонців Майдану. В ніч з 18 на 19 лютого та наступного дня він разом з побратимами чергував на барикадах, допомагав їх відбудовувати та зміцнювати.

19 лютого батько Микола Іванович востаннє розмовляв із сином по телефону, просив його не «лізти в саме пекло». Євген запевнив батька, що все з ним буде гаразд, але спокою батьківському серцю ці останні слова сина зовсім не додали – надто добре знав Микола Іванович свого Женю: знав, що той не зможе стати осторонь, коли треба буде боротись за правду, знав, що в тій боротьбі його син здатен пожертвувати навіть власним життям.

Свою останню ніч на Майдані Євген Котляр провів в будівлі міністерства агрополітики, зайнятій протестуючими. Разом з харків’янами, котрі також приїхали до Києва на підмогу, він заночував тут на підлозі в коридорі, а праворуч нього – іще один майбутній Герой Небесної Сотні харків’янин Владислав Зубенко. Вже зранку 20 лютого, коли майданівці перейшли в контрнаступ на вулиці Інститутській, Женя був на передовій: він допомагав виносити поранених та загиблих з лінії вогню, знову і знову під обстрілом снайперів повертаючись в самісіньке пекло за новим пораненим.

На відео з Інститутської, знятих того кривавого ранку журналістами та іншими учасниками подій, добре видно, як Євген із синім спортивним шоломом на голові та в зеленому дощовику, тримаючи бляшаного щита в руках, прикриває своїх побратимів, котрі несуть до готелю «Україна» пораненого. Він робив це декілька разів, допоки ворожі кулі не влучили вже у самого Женю. Сталось це неподалік виходу зі станції метро «Хрещатик», що на вулиці Інститутській вище готелю «Україна». Згодом, по часу зйомки відео, на якому видно момент поранення Героя, вдалось визначити, що сталось це приблизно о 9 год 55 хв – одна куля влучила у стегно, а друга пройшла навиліт через шию.

Побратими підхопили Женю та понесли до медпункту, що був облаштований на першому поверсі готелю «Україна». Одним з тих, хто виносив Євгена, був Андрій Острожний. Як повідомив цей чоловік пізніше, вони іще живим принесли Котляра в хол готелю, де пораненому було надано першу допомогу. Потім медики відправили постраждалого до лікарні, де його мали прооперувати, щоб врятувати життя Герою. Але, на жаль, довезти його туди вчасно не вдалося – від отриманих ран хлопець помер в кареті швидкої допомоги.

Прощання з Євгеном Котляром

22 лютого під сценою Майдану у Києві відбувалось відспівування полеглого Героя. Десятки тисяч людей, утворивши живий коридор, проводжали його в останній путь.

23 лютого 2014 року у його рідному Харкові відбулась громадська панахида по Жені. Проходила вона в середмісті біля пам’ятника Тарасу Шевченку, розташованому в саду ім. Тараса Шевченка. Рідні, друзі та сотні інших людей з лампадками й квітами прийшли, щоб попрощатись з Євгеном.

Поховали Героя в Харкові біля могили матері. Залишив батька Миколу Івановича і молодшу сестру Надію.

Євген Котляр пішов із земного життя у віці 33 роки – таким молодим він і залишиться назавжди в пам’яті людей нашого та всіх прийдешніх поколінь…

Вшанування пам’яті Героя

У вересні 2015 року в фойє на другому поверсі Харківського національного університету радіоелектроніки було встановлено пам’ятний знак Євгену Котляру, а трохи згодом – пам’ятну меморіальну дошку на фасаді цього навчального закладу. В музеї ХНУРЕ з 1 вересня 2015 року розміщена постійно діюча експозиція, присвячена Євгену. Також меморіальну дошку було відкрито у Харківському педагогічному ліцеї №4.

В травні 2016 року одну з вулиць міста Харкова було названо ім’ям Героя України Євгена Котляра.

Нагороди та відзнаки

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Євгену Котляру було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).

8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

Владислав Зубенко

22 квітня 1991 — 28 лютого 2014

Матеріали з сайту “Небесна Сотня” ^[1]

Короткий життєпис

Зубенко Владислав був мешканцем м. Харкова. Працював на Південній залізниці. Цікавився історичною реконструкцією.

На Майдан приїхав у лютому в лицарських обладунках, зголосився до сотні самооборони. Отримав кульове поранення 20 лютого на вул. Інститутській, коли щитом прикривав поранених. Лікарі, волонтери, всі близькі та небайдужі люди боролися за його життя, проте 28 лютого він помер у лікарні.

Похований у Харкові.

Зубенку Владиславу було 22 роки…

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

Двадцять перше століття ознаменувалося відродженням минувшини, серед якої визначне місце належить реконструкціям історичних періодів. Особливо популярними в Європі стали лицарські турніри Середньовіччя. На них ретельно відтворюється та чи інша епоха: учасники живуть у шатрах, готують їжу в казанах, їдять із глиняного посуду. Меню також – автентичне епосі. Поляки проводять щорічний фестиваль «Грюнвальдська битва», куди з’їжджаються лицарські клуби з усіх держав. В останні роки і Україна почала приймати участь у міжнародних лицарських турнірах. Харків’янин Владислав Зубенко був активним учасником відродження «Грюнвальдської битви» в Польщі.

Українські правила проведення лицарських двобоїв набагато суворіші за європейські, тому рівень українських бійців дуже високий, а ще в наших лицарів обладунки та костюми набагато ліпші та креативніші, бо, за словами Влада, «деталі вбрання проробляються ретельніше». До польського турніру Влад, не раз одягаючи лицарські лати, брав участь у багатьох інших турнірах, як в Україні, так і за кордоном. Його репортажі про ці події публікувалися в студентській газеті. Владу подобалося перевтілюватися в героїв тих часів, мужньо, по-справжньому боротися з гідними суперниками та виконуючи кодекс лицаря, ставати на захист інших людей. А все тому, що Владислав був лицарем не тільки на турнірах, а й по життю. Йому до всього було діло, він любив допомагати людям, особливо нужденним: сиротам, стареньким, хворим… У той час, коли його однолітки, посмоктуючи пиво, сиділи в кафе-барах або гаяли життя по нічним клубам, Влад не тільки був реконструктором Середньовічних битв, він ще займався благодійністю, брав участь у програмах з пропагування здорового способу життя, був волонтером-скаутом YMCA України, волонтером ЦСССДМ Дзержинського району Харкова, а також гравцем спортивної версії «Що? Де? Коли?».

Влад не міг пройти мимо, коли хтось потребував допомоги. Його дівчина Марія пригадує, як Влад завжди розбирався в конфліктних ситуаціях й ставав на бік справедливості. Одного разу в неблагонадійному районі Харкова – ХТЗ до людей на вулиці, а потім і до них пристали п’яні кремезні молодики. Їх було восьмеро й налаштовані вони були недружелюбно. Марія злякалась, а Влад, швидко оцінивши ситуацію, зрозумів, що ризикувати своєю дівчиною він не стане, тому, йдучи на випередження конфлікту, вступив із ними в діалог:
– Пригостіть пивом, я також таке пив у Польщі на лицарському турнірі (Влад взагалі не пив спиртне)
– ?
– Ви куди йдете, хочете я розповім Вам, як краще натренувати м’язи й побувати за кордоном?
– ?
– Давайте я запишу вас до свого клубу або дам вам квиток на турнір…
– А що за клуб, а як потрапити за кордон, а де ви берете одяг?..
Питання посипалися один за одним… Ніхто вже не планував нападати.

Харизма у Влада була така, що за декілька секунд він міг розговорити будь-кого, і прощалися вони вже як добрі знайомі. Він притягував до себе людей, мов магнітом. З ним, дійсно, було й безпечно, й затишно. Все він знав, до всього мав діло. З червоним дипломом закінчив Харківську залізничну академію, почав працювати на Південній залізниці, мріяв про успішну кар’єру, тому займався самоосвітою. Коли у Харкові почалися перші зібрання в підтримку Євромайдану, Влад не міг залишатися осторонь. Вони із молодшим братом Тихоном приходили на майдан у Харкові. Владислав навіть декілька разів сміливо й палко виступав із промовами, в яких висловлював своє бачення подій у країні, призивав харківських студентів бути небайдужими й активніше підтримувати столичні ВНЗ, говорив, що настав той час, коли люди перестають бути німими рабами й тому прагнуть справедливого суспільства, в якому запрацюють закони на зразок європейських…

Влад не міг більше бути в Харкові, коли доля країни почала вирішуватися в Києві, коли там стало дуже небезпечно… І він прийняв рішення. Перед цим поговорив із татом. Вони не були однодумцями, але батько, хоч і переживав, не став відмовляти, адже знав, що син прийняв остаточне рішення, по іншому він жити не може. Пан Віталій знав, що Влад вислухає будь-які зауваження, але зробить по-своєму. Він допоміг синові нашвидкуруч зібрати необхідні речі. Влад ще поговорив із дідусем, попрощався і пішов назустріч небезпеці. 19 лютого, одягнувши лицарські обладунки, разом із друзями-патріотами машиною поїхали до Києва захищати порушенні конституційні права громадян на мирні зібрання. У той же вечір Влад зателефонував батькові і сказав, що зарахований до однієї з сотень Самооборони.

У Києві дівчата-волонтери, немов билинного богатиря, щиро привітали харківського лицаря оплесками, словами вдячності й щирими посмішками. Влад з’явився на Майдані в самий визначний історичний час і відразу отримав прізвисько – Воїн Світла, хоча зареєструвався в Харківській десятці скромно – Влад. Їх було десять: Женя, Мишко, Віталій, Олег, Влад, Віктор, Григорій, Роман, Ніко, Леонід. Найстаршого з десятки – Леоніда, було призначено старшим, адже Харківська сотня тоді ще не сформувалася, хоч кількість людей дозволяла це зробити. Деякі харків’яни напередодні подій, що насувалися, не хотіли потрапляти до будь-якого списку. Вони на Майдані та Хрещатику робили потрібну волонтерську роботу: зміцнювали барикади колесами, бруківкою, мішками з камінням… «Діяли на свій розсуд, на ходу виявляючи солдатську кмітливість. Спати доводилося уривками, де прийдеться – кого й коли здолає втома. До ранку знову згуртувалися. Близько 8-ї посилилася стрілянина на Майдані. Зволікати більше не випадало, і я дав команду на вихід до Майдану, у напрямку сцени, з якої, зазвичай, надходили команди щодо оборони. Ми не дійшли до сцени лічених метрів, коли праворуч від нас, на барикаді, здійнялася якась веремія. Мишко гукнув: «За мною!» — і кинувся в бік Інститутської, з якої вже несли перших поранених. Двоє бійців побігли за ним», – так закінчив свою розповідь новообраний десятник.

Леонід не називає цих двох, але це були – Євген Котляр та Влад Зубенко. Це вони, ледве познайомившись, побігли за сміливцем Михайлом Скляренко на Інститутську вгору, і там прикривали щитами побратимів, допомагали носити поранених і вбитих до медичних пунктів, адже «Швидкі» на Майдан не доїжджали. Крок за кроком то вгору, то вниз ці славні харків’яни під градом куль, допомагаючи людям, десятки разів біля метро «Хрещатик» перетинали вулицю, що сьогодні називають «Небесна Сотня», були тяжко поранені, а пізніше навіки отримали на ній прописку: Євген майже відразу, а Влад ще 8 днів боровся за життя в лікарні № 4, куди його доправили машиною посольства Великобританії, вивісивши скривавлений медичний халат. Це був халат Уляни Супрун, яку зараз так паплюжать «світила» медицини. Машину з дипломатичними номерами ніхто не зупиняв, тому до лікарні його доправили вчасно. Владислав одержав свою кулю тоді, коли прикривав щитом і власним тілом в лицарських обладунках скривавлені ноші з пораненим, якого медики несли сходами до готелю «Україна».

Мабуть, убивці набридло дивитися на лицаря-сміливця чи можливо він розізлився на шляхетність і вправність кмітливого юнака, одному Богові відомі причини пострілу нелюда в мирну людину – на вигляд майже дитину… Але він безжально його здійснив – у спину, наперед знаючи, що від таких куль зі зміщеним центром тяжіння практично не виживають, адже вони всередині тіла працюють, як міксер, руйнуючи життєво важливі органи. Побратими підхопили лицаря на руки, і в цей час рідний брат Влада – Тихон, молодший за нього на півтора роки, по телебаченню побачив, як у прямому ефірі побратими несуть на ношах хлопця в лицарських обладунках, – і, впізнавши Влада, зрозумів трагедію скоєного злочину, але ще сподівався, можливо поранення не тяжке, якби тільки … не вбили.
За словами лікарів, Влад «народився в сорочці», адже куля, попавши в спину, не дуже пошкодила хребет, ніби обійшла його й вийшла назовні. Але були пошкоджені нирки, печінка, легені, діафрагма, відрізок спинного мозку, цілим залишилося лише серце… Величне й милосердне серце Влада, яке в мирному житті лише зігрівало, любило й піклувалось…- воно єдине вціліло й, борючись за життя юнака, билося ще вісім днів…

Вісім діб надії, сподівань, очікування дива…
Вісім… Довгих вісім днів і ночей хрещена Світлана чатувала в лікарні, сподівалася на покращення стану Влада, щоб доправити його на лікування до Німеччини. Хлопець утратив багато крові, будучи підключеним до штучного апарату вентиляції легень, мужньо переніс дві надскладні багатогодинні операції на печінці. Здавалося, що сподівання рідних ось-ось справдяться. Коли хлопець вийшов із коми, він був дуже слабким, але впізнав рідних, навіть, мигаючи очима, зміг поспілкуватись…На третій день, за словами рідних, коли його вивели з медичної коми, йому було значно краще: він все розумів, тримав за руку, стискав її, спілкувався очима…
– Тримайся, синок! – ледве стримуючи емоції, попрохав тато, який приїхав до лікарні.
– Ми перемогли, Янукович утік, – повідомила хрещена. – Ти – молодець! Тримайся!
Влад, почувши про перемогу, засяяв зсередини, підняв руку зі зжатим кулаком і посміхнувся. Він дуже зрадів почутому, тому зібрав докупи всі життєві сили. Його теплі очі світились щастям, щирі емоції ще блукали по обличчю, а все єство боролося з нещадним болем…

Ніхто не вірив, що він може померти. Це просто не вкладалося в голові… Але на наступний день йому стало гірше. Вісім днів тривала боротьба за життя, протягом якої тисячі небайдужих українців допомагали і словами, і ділом… А Влад то приходив до тями, то знову втрачав свідомість… Стан був надто важкий.
За життя Влад був почесним донором, скільком людям допоміг, не перелічити. Його кров була безцінна, адже він був прихильником здорового способу життя. А після поранення він втратив її майже всю, і тепер у його жилах текла кров інших, таких же, як він, небайдужих людей… Кияни Солом’янського району, як могли, допомагали харківському лицарю, підтримували рідних…
В соціальних мережах Владислав на своїй сторінці залишив останній запис: «Як тебе не любити, Києве мій…», – мабуть так, він наперед заочно подякував усім киянам за підтримку.

Протягом довгих тривожних восьми днів вся країна на його сторінці писала йому слова любові й побажання здоров’я, молилися рідні й друзі, сподівалися на чудо лікарі, чекали їх колеги за кордоном для продовження лікування хлопця або в Німеччині, або в Ізраїлі… Брат Тихон згадує:
– Влад постійно приходив до тями. На мигах показував, що бореться. Ми навіть обнялися один раз. Попри свій стан, він трохи підвівся, намагаючись обійняти мене…- Ми плакали й сподівались…
Коли 28 лютого, в останній день кривавої зими, Владиславу стало гірше, о 14.30 його перевезли до реанімації Інституту серця МОЗ України. Через дві години 15 хвилин його дивом вціліле Лицарське серце перестало битися… За один день до так довго очікуваної весни, за один день до чергового лицарського турніру на Дніпропетровщині… – мужнє серце воїна Світла не витримало, і його квітуче життя, ледве почавшись, згасло…

Коли батька сповістили про смерть сина, він відразу ж поїхав на Петра Запорожця до інституту Серця. Вже стемніло. Будівля стояла чужою й здавалася ворожою. В небі над нею кружляли сотні воронів… Вони галасливо кричали, підсилюючи трагічний стан батька, його серце ледве витримувало ступінь того горя, котре їм усім прийдеться усвідомити, прийняти і далі… якось із ним жити. Але як? Відповіді не було. Тихон уранці відправив тата до Харкова, а сам із волонтером поїхав до моргу, щоби на Майдані Київ зміг віддати останню пошану юному харків’янину – лицарю-захиснику України, справжньому воїну Світла… В Харкові було неспокійно, але треба було їхати, – таке рішення прийняла хрещена, волонтери і брат.
Те, що Влада не стало, ні в кого не вкладалося в голові…Просто мозок відмовлявся вірити в таку втрату, адже і рідні й вся Україна сподівалися, що його обов’язково вилікують у Європі. 13 березня о 2.20 ночі невідомий автор написав у ФБ вірш, присвячений юному лицарю Світла:
Мені йде двадцять третій рік.
Я маю безліч мрій і планів.
Я бачу тих, хто вмер і зник,
Тому я зараз на Майдані.
Тримаюсь мужньо в обороні
І ці моменти незабутні.
Я знаю: камінь цей в долоні
Назавжди змінює майбутнє…
Мені йде двадцять третій рік
І я лежу у власній крові.
Надію маю й кулі дві:
Одна у грудях, друга в скроні.
Хоч ми не воїни УПА,
Не козаки, що йшли стріляти.
Але померли недарма,
Нас будуть завжди пам’ятати.

Молодший брат Тихон залишив у Фейсбуці запис: «Я люблю тебе, братику! Ти назавжди залишишся в моєму серці, ти – живий, для мене – ти живий»!
Він до сьогодні відмовляється вірити, а тим паче йому важко усвідомити, що Влада, не лише його старшого брата, а й друга, – більше немає… Тітці Ірині весь час на вулицях міста здається, що вона бачить Влада: то хода в когось схожа, то фігура, то десь почує схожий тембр і здригнеться від несподіванки… Найближчу людину, що була поряд із ним у найважчі часи його життя – сина, а ще більше друга-порадника втратив і батько Віталій.

Але найважче було пережити трагедію старшому поколінню – бабусі Антоніні з дідусем Володимиром. Вони життя своє присвятили Владу, багато вклали в його виховання. Це завдяки їм Владислав виріс всебічно обдарованим, креативним і найголовніше – людяним. Вони відчули природну допитливість хлопчика й сповна загрузили його вільний від уроків час різноманітними секціями та гуртками.
Він без напруги відмінно навчався, займався хореографією, писав вірші, залюбки брав участь у предметних олімпіадах та творчих конкурсах… З десятого класу очолював шкільне самоврядування, був лідером по життю. Владислав отримував моральне задоволення, виконуючи будь-яку волонтерську роботу. Наприклад, як волонтер, опікувався сиротинцями. Його дівчина Маша пригадує, як Влад збирав кошти, щоб полікувати зуби, вони в нього дуже боліли, але коли треба було купити подарунки для дітей-сиріт, віддав їх не роздумуючи. Коли Маша, здивована його благодійністю, запропонувала йому гроші на лікування, він відмовився, говорячи, що сам заробить. Сьогодні вона страждає і не може пробачити собі, що не поїхала до Києва, що не сказала йому найголовніших слів, що не вона тримала його руку, коли він вийшов із медичної коми…

Вона чекала на нього в Харкові, збирала кошти, домовлялася за діаліз, адже знала про ушкоджені нирки. Вона тоді для себе прийняла рішення: щоб не сталось, вона завжди буде поруч із ним, розділить із ним послане долею випробування, і була впевнена, що він одужає й вони будуть щасливі. Такого альтруїста, такого чесного хлопця, такого гідного лицаря сьогодні їй мабуть не знайти, адже Влад підняв планку порядності досить високо. Спілкуючись із дівчиною, я зрозуміла, що зараз Марія розгублена, життя для неї ніби зупинено, і вона не вірить, що зможе бути щасливою із кимось іншим. Сьогодні вона впевнена, що Влад відчував, що піде з життя рано. Він так багато про це говорив, що вона дійсно боялася його втратити, намагалася навіть опікати. На її побоювання він говорив:
– Самозбереження – не мета мого життя. Треба все робити максимально швидко. Життя – таке коротке. Нічого не можна відкладати на завтра, коли можна зробити це сьогодні.
Ось так і жив. Саме тому в свої 22 роки ним було зроблено стільки добра, стільки подаровано людям душевного тепла, стількох він зігрів посмішкою й щирим словом, що іншим і третини не під силу зробити навіть за довге марнотратне життя.

Розумний, активний та небайдужий – саме таким Влада запам’ятали всі: вчителі, однокласники, рідні та друзі. Своїми інтелектуальними здібностями хлопець завдячує бабусі Антоніні. Це вона розвивала його природні можливості, навчила цінувати літературу, тому Влад дуже любив читати й, побачивши нову книгу, міг витратити на неї останні гроші.
Вона, з вигляду ще моложава жінка, так і не змогла справитися зі страшною втратою. Непомірні хвилювання, невимовне горе та скорбота зробили свою страшну справу – зараз пані Антоніна знаходиться в тяжкому стані в лікарні після перенесеного інсульту. Родина вдруге за декілька місяців оговтується від наслідків трагедії… Знову сподіваються на диво, знову очікують одужання дружини, мами й бабусі Тоні – доброї Берегині їхнього роду. Вони не хочуть знову втрачати. А вона бореться, тому що знає, як рідним важко… А десь там, високо в небі, хвилюється за них і всіх оберігає СВІТЛА ДУША їх рідного Влада – Воїна й Лицаря Небесного Братства, що стоїть сьогодні на сторожі всієї держави.

Нагороди та відзнаки

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Владиславу Зубенку було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).

8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

Юрій Паращук

1 липня 1966 — 20 лютого 2014

Матеріали з сайту “Небесна Сотня” ^[1]

***
Пахнуть деревом руки столяра,
Руно сиплеться золоте.
Кожне дерево – це історія,
Бо десятки років росте.

Стовбури не бувають мертвими –
У будівлях вони – живі.
Залишивши листки конвертами
У лісах у густій траві.

Пахли деревом руки столяра,
А він вирушив на Майдан.
Засипав він усіх докорами,
Що їм ближчий, мабуть, диван.

“Що ж тут зміниться, як сидітимуть
По домівках отак усі?
Ми ж країну будуємо дітям:
Якщо хочеш врожаю – сій!”

“На Майдані така енергія,
Там зібрався найкращий люд!” –
Там невтомно бруківку вергали,
Там зійшлися любов і лють!

Мотивацію мають сторони:
В тих добро для людей, в тих – мста.
Наш одвіку народ нескорений,
Таж стояли на смерть міста.

Він у куртці був фіолетовий,
Мов розквітлий бузковий кущ.
А з сиренами вже карети
Через Київ летять чимдуж.

А щити враз ставали решетом:
Що ж те дерево? То не сталь!
Перемовин чекали: де вже там,
Як повсюди народ повстав!

Рятував він тяжких поранених,
Хоч би винести в укриття!
Чи запахне ще стружками пряними
Хоч миттєвість його життя?

Чи ж то вистачить нам кирилиці,
Чи сплетуться слова, мов плющ?
Куля влучила у потилицю
І осипавсь бузковий кущ…

Пахли попелом руки столяра,
Добудують усе живі,
Ждуть конверти нової історії
У лісах у густій траві.

Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка

Короткий життєпис

Юрій Паращук народився у місті Тальне Черкаської області. Мешкав у Києві, згодом переїхав до Харкова. Працював столяром, їздив на заробітки.

На Майдані перебував від 1 грудня 2013 року. У лютому поїхав вдруге разом з іншими харків’янами. 18 лютого допомагав виносити поранених. Отримав кульове поранення пострілом з даху під час відступу силовиків на вул. Інститутській.

Похований у рідному місті Тальне. Залишив стареньку маму, дружину Ольгу, сина і двох прийомних доньок.

Юрію Паращуку було 47 років…

Нагороди та відзнаки

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Юрію Паращуку було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).

8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).