Безсмертя «Слова»: Чого коштувала довіра до радянської влади. Трагедія династії Крушельницьких

Навіть на тлі масових радянських репресій доля галицької династії Крушельницьких виділяється особливою трагічністю. Це моторошна ілюстрація того, як радянська тоталітарна система послідовно й безжально винищувала українську інтелігенцію.

Голова роду, Антін Володиславович Крушельницький, народився 4 серпня 1878 року в містечку Ланьцут на території сучасної Польщі. Це була людина величезного масштабу діяльності: прозаїк, драматург, публіцист і літературний критик. Окрім творчості, він залишив глибокий слід у педагогіці — створив кілька букварів, читанок та шкільних підручників з літератури, працював учителем та директором в українських гімназіях, очолював Видавничу спілку українського вчительства, а також заснував осередки товариств «Січ», «Сокіл» та «Просвіта».

Його політична траєкторія чітко відображала визвольні змагання епохи.

Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918 році під проводом Євгена Петрушевича Антін став її палким прихильником і працював у законодавчому органі — Українській Національній Раді.
27 квітня 1919 року (у віці 41 року) він посів пост Міністра народної освіти Української Народної Республіки (УНР).

На цій посаді Антін пробув неповні три місяці — вже 25 липня 1919 року Крушельницький залишив міністерство через ідейний конфлікт із головою Директорії УНР Симоном Петлюрою.

Після краху УНР почався період вимушеної еміграції: спочатку Відень (де Антін редагував часописи «Нова громада», «Нові шляхи», «Kритика»), потім Ужгород і, зрештою, повернення до Львова.

Саме в еміграції Антін Крушельницький припустився фатальної помилки, яка коштувала життя всій його родині, — він повірив у щирість радянської політики «українізації». У вересні 1923 року в листі до дружини, акторки Марії Слободи, він писав про невимовну тугу за Україною та бажання працювати на користь своєї держави, зазначаючи, що на батьківщині це буде його головним завданням.

У 1934 році Антін офіційно звернувся через консульство СРСР у Львові по дозвіл на імміграцію.

У травні – липні 1934 року родина переїхала до Харкова. Разом із Антіном прибула дружина Марія, сини Остап (журналіст і кінокритик), Богдан (економіст і вчитель), Тарас (письменник і музикант) із дружиною Стефою. Двоє інших дітей Антіна — поет і художник Іван та лікарка й письменниця Володимира — мешкали в Харкові ще з 1932 року.

У Харкові родину спочатку розселили окремо, а згодом надали трикімнатну квартиру № 54 у будинку «Слово», де вони ділили побут із письменником Василем Вражливим (Штаньком). На жаль, ілюзія безпеки тривала лічені місяці.

Уже в ніч з 5 на 6 листопада заарештували Антіна, Івана та Тараса Крушельницьких. Їх судили в Києві у сфальсифікованій ДПУ справі проти 37 українських діячів. Антіна звинуватили в керівництві терористичним центром ОУН, що нібито готував замахи на радянських урядовців. Після двох тижнів жорсткого тиску з боку слідчого, Антін підписав зізнання, заявивши, що нібито залучив до організації Миколу Куліша та Григорія Епіка, проте до останнього заперечував провину своїх дітей.

Це не врятувало його синів. Тарас визнав «провину», Іван — ні, але обох братів розстріляли в один день — 17 грудня 1934 року. Разом із ними було страчено ще 26 осіб (серед них відомі автори Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський). Самого Антіна засудили до 10 років таборів на Соловках із конфіскацією всього майна.

Одразу після цього під арешт потрапили Богдан, Остап та Володимира (їхні архівно-слідчі справи зберігаються в Державному архіві Харківської області). Не витримавши горя, 28 серпня 1935 року в харківській лікарні померла мати й дружина — Марія Крушельницька.

Володимиру, як і її братів, засудили до 5 років таборів за сфабрикованим звинуваченням в участі у контрреволюційній організації. Спочатку її відправили до Біломорсько-Балтійського табору, а потім — на Соловки, ближче до ув’язненого батька.

У 1937 році судова «трійка» НКВС у Ленінградській області переглянула їхні справи. Вирок для всієї родини був один — розстріл за «український націоналізм».

23 жовтня 1937 року було розстріляно батька, Антіна Крушельницького.

3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох радянські кати обірвали життя його дітей: Богдана, Остапа та Володимири.

Архівні документи не приховують справжньої причини ліквідації молодшого покоління Крушельницьких — це була помста за політичне минуле їхнього батька. У витязі з рішення «трійки» щодо Володимири Крушельницької чорним по білому зафіксовано її головний «злочин» перед радянською системою: «…громадянка СРСР, уродженка Польщі, полька, службовиця, освіта вища, дочка петлюрівського міністра».

Документи доступні для вільного завантаження.

Текст: Юлія Гриньова

Р-6452, оп.2, спр.1720. Архівно-слідча справа Володимири Крушельницької (файл для завантаження у форматі ZIP – 42,8 Мб) ^[1]

Р-6452, оп.2, спр.2808. Архівно-слідча справа Богдана Крушельницького (файл для завантаження у форматі ZIP – 56,3 Мб) ^[2]

Р-6452, оп.6, спр.46. Архівно-слідча справа Остапа Крушельницького (файл для завантаження у форматі ZIP – 31,4 Мб) ^[3]

^[4]

Розстріляна родина Крушельницьких. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. Фото з Інтернету

Фрагмент справи Р-6452, оп.2, спр.1720:

Фрагмент справи Р-6452, оп.2, спр.2808:

Фрагмент справи Р-6452, оп.6, спр.46: