Про небезпечість родинних зв’язків із Грушевськими. Архівно-слідча справа Василя Десняка-Василенка

Якщо запитати випадкового перехожого про найвідоміших діячів «Розстріляного Відродження», ім’я Василя Десняка-Василенка навряд чи взагалі буде назване. Зрештою, він був критиком, публіцистом, редактором і його постать очікувано буде затінена гучнішими іменами Миколи Хвильового, Леся Курбаса чи Михайла Ялового. Проте архівно-слідча справа Десняка так само розкриває жахливу анатомію радянського тоталітарного репресивного апарату 1930-х років. Вона так само демонструє, як компромат шукався в усьому: від родинних зв’язків із видатними діячами до найменших відхилень від партійної лінії у критичних статтях.

7 грудня 1933 року чекісти підписали ордер № 41 на арешт Василя Десняка-Василенка. Того ж дня видали ордер і на його сусіда, письменника Володимира Гжицького ^[1].

Обшуки відбувалися наступного дня, 8 грудня. Гжицький мешкав у 52-й квартирі будинку «Слово» по вулиці Червоних письменників, Десняк — у 60-й. Складається враження, що чекісти просто закривали «планові завдання», не бажаючи двічі виїжджати за однією адресою. Хіба що слідчі та поняті були іншими. Якщо при обшуку у Гжицького був присутній двірник «Слова» Яким Петимко, то при обшуку у Десняка – комендант будинку Литвиненко. У Десняка вилучили револьвер системи «Браунінг» із двома обоймами патронів та особисте листування. У протоколі традиційно зафіксували підпис про відсутність скарг «на будь-які неправильності, допущені при обшуку, або на пропажу речей».

Згідно з анкетою обвинуваченого, Василь Десняк-Василенко народився у 1897 році в селі Семиполки (нині це Броварський район Київщини).

Зазначено його професію та посаду: журналіст, науковий співробітник, професор-доцент Артемівського Комуністичного університету та Інституту Червоної професури історії.

Окреслено політичне минуле: участь у партії боротьбистів (що для НКВС само по собі було тавром «прихованого контрреволюціонера»).

У графі «Стан здоров’я» відмічено, що затриманий страждає на коліт, слабкість серця та має серйозні проблеми із зором.

У складі родини слідчі записали дружину, Ольгу Вікторівну Василенко (1898 р.н., секретар видавництва «Народне господарство та облік»), а також сина Юрія (1922 р.н.), який мешкав у Тулі зі своєю матір’ю від першого шлюбу Десняка.

Апарат ДПУ формував звинувачення, спираючись на покази інших заарештованих діячів культури. До справи додали витяг зі свідчень письменника Михайла Ялового. У них Десняку закидали формування «повстанських кадрів» серед харківських науковців та студентства (із центром у «Артемівці») та участь у підготовці терористичних замахів за кордоном восени 1929 року за дорученням бойового відділу організації, очолюваного Волохом.

За версією слідства, Десняк виїжджав до Берліна, де мав зустрітися з Турянським (від імені Шумського та Полоза) й підготувати замах на радянських представників. Проте від ролі виконавця його нібито відсторонили через неволодіння європейськими мовами та незнання місцевих умов, передавши «місію» П. Демчуку. Натомість Десняку доручили редагувати «Українську газету» у Берліні та гуртувати «українські фашистські кадри» навколо товариства «Воля».

Вже 10 грудня 1933 року Десняк подав до колегії ДПУ УРСР заяву, написану яскраво-червоним чорнилом, у якій визнає приналежність до «контрреволюційної організації», куди його нібито втягнув історик Яворський.

Слід за цим іде детальна автобіографія, де заарештований намагається проаналізувати кожен свій крок.

У чернігівському періоді свого життя він детально описує знайомство з діячами «Просвіти» (Елланом-Блакитним, Коновалом), агітацію під час формування остерської організації боротьбистів. Десняк самокритично змальовує свою тодішню роботу як «корисну для куркуля», критикуючи власну «демагогію» щодо «русифікації» та «російської Червоної армії».

Звісно, багато сторінок автобіографії присвячено Харкову та Києву: робота в редколегії боротьбистської газети «Пролетарська правда», навчання в Інституті марксизму, участь у київській організації пролетарських письменників «Жовтень», діяльність як «червоного цензора» (про що у своїх щоденниках гостро згадував Сергій Єфремов) та робота у виданнях «Вісті», «Критика», «Більшовик», «Життя й революція».

Найбільш фатальним елементом у справі виявилося родинне оточення Василя Десняка. Під час перебування у Москві він познайомився з Ольгою Шамраєвою (племінницею Михайла Грушевського по матері). Шлюб із нею зробив Десняка родичем найвизначнішого українського історика та голови Центральної Ради.

У своїх свідченнях Десняк відчайдушно намагався довести партійному слідству, що це не впливало на його політичні позиції.

Він згадував, як у 1924 або 1925 році Михайло Грушевський особисто приходив до нього на квартиру, аби через Десняка вийти на зв’язок із Затонським (той від зустрічі відмовився).

Описував випадок із братом дружини, Сергієм Шамраєм, якому дозволив писати хроніку про роботу Академії наук. Коли у пресі з’явилися нариси, що популяризували кафедру Грушевського, секретар губкому Лаврентій зробив зауваження, після чого Десняк узагалі заборонив друкувати матеріали Шамрая.

Прізвища Грушевського та Затонського у протоколах слідчий жирно підкреслював червоним олівцем. Намагаючись виправдатися, Десняк писав, що при вступі до Інституту марксизму спеціально обрав тему вступної роботи про викриття «української націоналістичної контрреволюції 1917 року», щоб «вдарити по Грушевському і Ко». Проте навіть це йому не допомогло. Слідство розцінило його праці як «націоналістичний маневр».

Зрештою за статтею 54-11 Кримінального кодексу УРСР Василя Десняка-Василенка засудили до 5 років виправно-трудових таборів у Казахстані.

Не розуміючи реалій репресивної машини, Десняк 5 березня 1934 року звернувся до ДПУ із проханням відкласти від’їзд на 10–15 днів для лікування та завершення наукових справ. Ще він хотів змінити місце заслання з Актюбінська чи Уральська на Алма-Ату (посилаючись на стан здоров’я та бажання продовжувати науково-дослідну роботу) і забезпечити його коштами на проїзд через скрутне матеріальне становище.

Прохання відхилили. Василя Десняка відправили до Уральська.

У 1938 році, під час піку Великого терору, проти засланого критика сфабрикували нову справу, цього разу зі звинуваченням у шпигунстві.

19 жовтня 1938 року постановою «трійки» УНКВС по Алма-Атинській області Василя Десняка-Василенка засудили до вищої міри покарання. Наступного дня, 20 жовтня 1938 року, вирок виконали: його розстріляли.

Дружина Ольга, яка поїхала за чоловіком у заслання, повернулася до Києва вдовою.

Василя Десняка-Василенка було посмертно реабілітовано аж у 1965 році.

Текст: Юлія Гриньова

Р-6452, оп.4, спр.1875. Архівно-слідча справа Василя Десняка-Василенка (файл для завантаження у форматі ZIP – 217 Мб) ^[4]

Фрагмент справи Р-6452, оп.4, спр.1875: