Безсмертя «Слова»: Архівно-слідча справа українського футуриста Івана Маловічка. Хроніка життя та посмертна фальсифікація долі поета

У 30-х роках одним із мешканців будинку «Слово» був молодий поет і літературний консультант редакції газети «Юний піонер» Іван Маловічко. Його ім’я сьогодні відоме переважно вузьким фахівцям, хоча Маловічко неабияк долучився до формування українського футуризму. Та маховик репресій перетер його долю на порох і навіть пам’ять про поета на десятиліття було огорнено коконом цинічної брехні.

Збережені архівні джерела дозволяють відтворити не лише етапи його творчості і прослідкувати процес фабрикування звинувачень, а й демонструють функціонування самої тоталітарної машини, яка продовжувала ошукувати родичів загиблих навіть після оголошення реабілітації.

Іван Маловічко народився 7 листопада 1909 року в селі Верещаки Лисянського району Київської області (тепер – Черкащина) в селянській родині середнього статку. До революційних подій хлопець перебував на утриманні рідних. Його родина згодом виявилася розсіяною по всій території СРСР: мати Євдокія Євдокимівна та брати Григорій і Олександр мешкали у Владивостоці.

У 1927 році Маловічко закінчив професійну школу та вирушив до Одеси, де вступив до кінотехнікуму. Саме там 18-річний юнак розпочав свої літературні спроби. Надіслані ним з Одеси поезії привернули увагу секретаря журналу «Нова Генерація» Олексія Полторацького. Твори опублікували, і захоплений можливістю професійно займатися літературою, Маловічко покинув навчання в технікумі та переїхав до Харкова, тогочасної столиці УСРР.

У Харкові поет швидко увійшов до кола футуристів, яке згуртувалося навколо лідера українського авангарду Михайля Семенка. Проте середовище молодих футуристів не було монолітним. Як пізніше у протоколах допиту згадував сам Маловічко (хоча не виключено, що все це писалося під диктовку слідчого), молодіжна група «Нової Генерації» наслідувала творчість Володимира Маяковського та досить насторожено поставилася до «київської групи», недолюблюючи Гео Шкурупія за його «безпредметний футуризм та європейство».

Незважаючи на складні внутрішні дискусії та закиди офіційної критики щодо «дрібнобуржуазної сутності» та «фетишизації машини» (зокрема, у творі 1930 року «Голова на плечах», написаному за матеріалами поїздки Донбасом), Маловічко намагався працювати в руслі тогочасної агітаційної поезії. Його поема «Соціалістична весна» була присвячена колективізації та масовій боротьбі на селі і була прийнята критикою відносно прихильно.

У 1931 році Маловічка призвали до лав Червоної армії. Протягом двох років він проходив службу в прикордонних військах на фінському кордоні, брав участь у затриманні порушників і, за спогадами сучасників, щиро прагнув служити суспільству. Повернувшись після демобілізації до Харкова, він одружився з 20-річною одеситкою Зоєю Гаврилівною Зубковою та влаштувався літературним консультантом і завідувачем відділу редакції газети «Юний піонер». Оселився поет у будинку «Слово» за адресою: вулиця Червоних письменників, будинок 5, квартира 52.

21 вересня 1937 року було видано постанову про затримання Івана Маловічка за звинуваченням в участі в «контрреволюційній українській націоналістичній організації». Того ж дня за ордером провели обшук у квартирі № 52. Слідчі вилучили паспорт, кандидатську картку, членський квиток, послужний список, різноманітні посвідчення та все приватне листування. Затриманого заарештували та відправили до 4-го відділу Управління державної безпеки (УДБ) НКВС УРСР із утриманням у Спецкорпусі при Київській в’язниці.

Справу кваліфікували за статтями 54-8 (терористичний акт) та 54-11 (участь у контрреволюційній організації) Кримінального кодексу УРСР.

Аналіз архівно-слідчої справи демонструє, як підслідного Маловічка поступово ламали, застосовуючи до нього психологічний та фізичний тиск.

У заяві від 21 жовтня 1937 року, написаній рукою Маловічка українською мовою, поет визнає провину в участі в націоналістичній організації. Він стверджує, що його восени 1936 року в Харкові завербував Михайль Семенко. Завданням організації нібито було відокремлення України від СРСР. Поет називає відомі йому зі слів Семенка прізвища (Полторацький, Касьяненко, Дикий, Плахтін, Юхвід, Скуба, Михайлюк), однак рішуче заперечує будь-які терористичні наміри.

Протокол допиту від 13 листопада 1937 року, складений слідчим, вже російськомовний. З нього видно, як слідство нав’язувало Маловічку розлогу схему «підривної діяльності» в літературі. Слідчий цитує свідчення Михайля Семенка від 22-23 вересня 1937 року, де той нібито зізнався у створенні за вказівкою Нагорного терористичної групи для здійснення замаху на 1 травня 1937 року проти секретаря ЦК КП(б)У Косіора, і що Маловічко погодився взяти у цьому участь.

З протоколу допиту: Слідчий: «Ви даєте неправдиві свідчення. Слідством встановлено, що вас Семенко інформував про терористичну діяльність організації». Маловічко: «Ні. Семенко зі мною розмов про терор не вів… В одній із бесід у 1937 році він мені сказав, що в недалекому майбутньому доведеться діяти більш активно… однак у відкритій формі Семенко мені не пропонував взяти участь у терористичній групі». Слідчий: «Ми вам не віримо. До цього питання ми ще повернемося».

Коли читаєш справу Маловічка, кидається у вічі використання чекістами однакових текстових заготовок. Наприклад, свідчення іншого обвинуваченого, Я.Савченка від 16-17 жовтня 1937 року, слово в слово збігаються з формулюваннями у протоколі допиту Маловічка. Чекісти навіть не змінювали синтаксис, описуючи, як журнал «Нова Генерація» «під маскою боротьби за високу якість літератури» нібито пропагував троцькістські й націоналістичні погляди. Такі самі формулювання наведені у допиті Маловічка.

Те саме бачимо у витягах із протоколів допиту Михайля Семенка: «Маловічко – кол. член літературного угруповування «Нова генерація», весь час зв’язку зі мною не розривав і повністю знаходився під моїм впливом. У результаті мого впливу Маловічка виключили зі спілки письменників за хуліганство та побутове розкладання.

Я розпалював націоналістичні настрої, кажучи, що за іншої ситуації і я, і він були б визнаними українськими письменниками. Цього не буде до тих пір, доки «москалі» будуть царювати над нами».

А це вже нібито слова самого Маловічка: «Знаходячись повністю під впливом Семенка, я поступово почав скочуватися до ворожого табору і розкладатися у побутовому відношенні.

Безперервне систематичне пияцтво, хуліганство, у результаті чого мене було виключено з профспілки «за хуліганство і побутове розкладання»…

Семенко розпалював у мені націоналістичні настрої, кажучи, що за іншої ситуації і я, і він були б визнаними українськими письменниками. Цього не буде до тих пір, доки «москалі» будуть царювати над нами. Я не тільки не протирічив, але підтримував ці розмови».

17 листопада 1937 року засідання «трійки» при Київському обласному управлінні НКВС УРСР постановило: Івана Кириловича Маловічка розстріляти, а його особисте майно конфіскувати. Вирок було виконано 26 листопада 1937 року. Поету виповнилося лише 28 років.

Майже через два десятиріччя розпочався перегляд справи. 9 жовтня 1956 року Спілка письменників УРСР на запит КДБ надіслала офіційну творчу характеристику на загиблого поета. На тлі звинувачень 1937 року цей документ виглядав як гірка ілюстрація абсурдності радянської системи. Спілка підкреслювала, що Маловічко виступав «пристрасним пропагандистом лінії партії в питанні колективізації» та присвятив багато патріотичних творів радянським прикордонникам.

Під час перегляду справи у лютому 1957 року було допитано свідків, зокрема Олексія Полторацького. Він зазначив, що знав Маловічка як обдарованого й щирого юнака, а його поетичні помилки пояснювалися лише молодим віком. Полторацький також зауважив, що в останні роки перед арештом Маловічко потрапив під негативний богемний вплив Семенка, почав пити й байдикувати, проте жодної антирадянської чи контрреволюційної діяльності за ним не помічалося.

Перевірка встановила, що всі свідчення Михайля Семенка були вибиті під тиском і фальсифіковані, а саму справу Семенка вже скасовано. 15 березня 1957 року рішенням Військового трибуналу Київського військового округу справу щодо Івана Маловічка було припинено за відсутністю складу злочину. Поета посмертно реабілітували та поновили у правах члена Спілки письменників.

Отримавши довідку про реабілітацію чоловіка, вдова Зоя Зубкова-Маловічко звернулася до офіційних органів із благанням повідомити бодай якісь деталі: «Якщо він живий, то де він? Якщо помер, то коли, в якому році і де похований?».

Замість того, щоб відкрити правду, КДБ запустив у дію систему тотального приховування злочинів режиму. Спираючись на секретну інструкцію КДБ при Раді Міністрів СРСР № 108сс від 24 серпня 1955 року, Обліково-архівний відділ КДБ при РМ УРСР 5 червня 1957 року склав висновок: зареєструвати в РАГСі сфальсифіковану дату й причину смерті.

Органам КДБ по Одеській області було віддано суворий наказ викликати вдову та в усній формі повідомити їй вигадану легенду: нібито Маловічко у 1937 році був засуджений до 10 років таборів і помер від крупозного запалення легень 26 листопада 1942 року. Офіційне свідоцтво із цією брехливою датою надіслали з Харкова.

Зоя Зубкова-Маловічко свято вірила у цю вигадану версію понад три десятиліття. У 1972 році в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ) було створено особовий фонд її чоловіка, куди у 1989 році вдова передала весь його збережений архів: рукописи, фотографії та приватне листування.

Лише 27 вересня 1990 року, напередодні розпаду СРСР, у відповідь на черговий запит щодо місця поховання праху чоловіка, жінці нарешті повідомили правду: Маловічко не боровся з хворобою в таборах до 1942 року. Його було вбито 26 листопада 1937-го.

Фальшиве свідоцтво про смерть 1942 року й досі зберігається у фондах ЦДАМЛМ України як речовий доказ кривавих розправ епохи Великого терору та підлості тоталітарної системи, яка десятиліттями паразитувала на слові, правді та людській пам’яті. А ще там можна почитати рукописи поезій Івана Маловічка, подивитися його світлини… На них поет вічно молодий, натхненний, бунтівний та безмежно красивий.

Осінь
звичайна.
Осінь звичайна,
як торік
як у 9-й рік
А ні болінь,
ні одчаю
Лиш
у жилах
захоплення
сік

 

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження:

Р-6452, оп.4, спр.1300. Архівно-слідча справа Маловічка Івана Кириловича (файл для завантаження у форматі ZIP – 48,2 Мб) ^[1]

Р-6452, оп.4, спр.1301. Архівно-слідча справа Маловічка Івана Кириловича. Контрольне листування (файл для завантаження у форматі ZIP – 5,81 Мб) ^[2]

Фрагмент справи Р-6452, оп.4, спр.1300: