Безсмертя «Слова»: Архівно-слідча справа Миколи Дукина

У Державному архіві Харківської області, серед інших моторошних документів епохи, які розкривають механізми знищення української інтелігенції тоталітарною машиною НКВС, зберігається архівно-слідча справа письменника Миколи Дукина (Р-6452, оп.2, спр.567).

Микола Володимирович Дукин народився 21 грудня 1905 року в слободі Балаклія на Харківщині в українській купецькій родині. Родина мала міцний економічний фундамент: велику крамницю, володіла луками та лісами, залучала найману працю. Проте революційні зливи зруйнували цей світ.

Батько Миколи, Володимир, змушений був рятуватися з Балаклії втечею з білою армією. В архівно-слідчій справі є інформація, що його було розстріляно як білогвардійця. Сам же юнак вирушає до Харкова, де вступає до педтехнікуму. Саме тоді починається його шлях у літературі.

1924 рік став для Миколи Дукина знаковим: у журналі «Плуг» з’явилося його перше оповідання «Пасинки степу». Завдяки протекції впливового літератора Сергія Пилипенка Микола швидко вливається у середовище яскравих письменників. Він товаришує з Теренем Масенком, Ігорем Муратовим, Володимиром Сосюрою, Андрієм Панівим. Письменник багато пише, стаючи активним учасником літературного процесу.

Більшовицький терор наздогнав Миколу Дукина навесні 1938 року. 2 квітня органи НКВС виписали ордер на його арешт. Слідчі витягли на світ усю «анкетну неблагонадійність» письменника: походження з купецької родини, білогвардійське минуле батька, робота найманої сили в минулому.

Зловісним символом епохи стала і адреса обшуку, легендарний харківський кооперативний будинок письменників «Слово» (вул. Червоних письменників, 5, кв. 57).

Матеріали справи демонструють класичний сталінський метод «конвеєра допитів», де вибиті під тортурами свідчення перетворювалися на фантастичні обвинувачення.

Так, професор Харківського державного університету, керівник кафедри літератури Харківського педагогічного інституту Денис Галушко під тиском слідства «зізнався», що ще у 1936 році завербував Дукина до неіснуючої «підпільної антирадянської націоналістичної терористичної організації». Інший фігурант справи, Гордій Коцюба, у своїх показаннях приписував Дукину різку критику колективізації, звинувачував у ворожому ставленні до радянської влади та орієнтації на «капіталістичний Захід».

17 серпня 1938 року зламаний фізично й морально Микола Дукин підписав абсурдне зізнання у тому, що нібито планував повалення радянської влади шляхом збройного повстання. У протоколах його змусили «покаятися» навіть за власні літературні твори:

«…У новелі («Пасинки степу») я різко критикував студентське життя, писав про те, що сільська молодь в безвихідному становищі. Старався всіляко висловитися про націоналістичну обмеженість українського народу».

«…В новелі «На аванпостах»… я … зводив наклеп на радянську дійсність, змальовував село як дике, некультурне, котре взагалі не може сприймати істинну культуру. Я писав, що в селі панують: «…неписьменність, сифіліс, недорід, темнота», тобто я повторював те саме, про що писав відомий націоналіст Хвильовий».

Ще Дукин нібито «проводив агітацію, направлену на дискредитацію заходів ВКП(б) та радянського уряду, зводив наклеп на колгоспну артіль як основну форму колективізації».

Постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 29 жовтня 1939 року Миколу Дукина засудили до 5 років виправно-трудових таборів.

Справжня драма розгорнулася наприкінці терміну ув’язнення. У березні 1943 року Микола Дукин мав вийти на свободу. Його родина вже надіслала йому кошти та речі в дорогу, а сам письменник звернувся до Наркомату оборони з проханням відправити його на фронт.

Однак сталінська система не відпускала своїх бранців живими. У розпал Другої світової війни Дукина не звільнили, а залишили в таборі як «вільнонайманого» до кінця воєнних дій.

Для хворого, виснаженого п’ятьма роками таборів чоловіка це стало смертним вироком. Він захворів на сухоти (туберкульоз) і протягом кількох місяців згас у таборному шпиталі. Згідно з офіційними таборними документами, Микола Дукин помер 10 жовтня 1943 року, так і не побачивши ні рідних, ні омріяної вільної України. Рідні дізналися про це лише за припиненням листування та поверненням залишених грошей.

Дочка письменника, Наталія Миколаївна Дукина, пронесла крізь усе життя пам’ять про батька і біль за його понівечену долю. У своєму листі до Генерального прокурора СРСР від 6 квітня 1956 року вона з надзвичайною щирістю писала про розбите життя своєї родини, про клеймо «члена сім’ї ворога народу» та світлу пам’ять про тата, який був «гарячим та непримиренним до всілякого зла та несправедливості».

У процесі реабілітації у 1957 році свідчення на користь Дукина давали його колишні колеги по цеху, видатні українські письменники Ігор Муратов, Терень Масенко, Василь Минко та Андрій Головко. Усі вони одностайно згадували його як чесну людину та патріота.

22 листопада 1957 року постановою президії Харківського обласного суду справу Миколи Дукина було закрито за відсутністю складу злочину. Письменник був посмертно реабілітований, а його добре ім’я відновлене перед лицем історії.

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження:

Р-6452, оп.2, спр.567. Архівно-слідча справа Миколи Дукина (файл для завантаження у форматі ZIP – 80,7 Мб) ^[1]

Фрагмент справи Р-6452, оп.2, спр.567: