Безсмертя «Слова»: Іван Багмут. Читаємо архівно-слідчу справу та одним оком зазираємо до творчої лабораторії письменника

Фігура українського письменника, учасника Другої світової війни та жертви сталінських репресій Івана Андріановича Багмута посіла своє місце в історії української літератури ХХ століття. Його життєвий шлях яскраво відображає епоху масштабних соціальних трансформацій, ламання доль інтелігенції та водночас спроможність творчого духу відновлюватися після масштабних потрясінь. Сьогодні завдяки документам, які зберігаються в Державному архіві Харківської області, ми можемо реконструювати історію переслідувань письменника радянською тоталітарною машиною, а також маємо змогу зазирнути до його творчої лабораторії, простежити еволюцію створення окремих художніх текстів.

Народився Іван Багмут 7 червня 1903 року в селі Бабайківка на Катеринославщині в родині вчителя. Він здобув освіту в Новомосковській чоловічій гімназії та учительській семінарії, яку закінчив у 1921 році. Судячи з усього, Багмут належав до тієї категорії населення, що з ентузіазмом сприйняло встановлення радянської влади. Документи свідчать, що він активно долучився до будівництва «нового життя»: працював учителем, організовував комсомольський осередок у рідному селі, очолював волполітпросвіту, був політруком Всеобучу. Забігаючи наперед, від репресій це його не врятувало.

Після переїзду до Харкова, тодішньої столиці УРСР, Багмут у різні роки працював інспектором Головполітосвіти Наркомату УРСР, редактором Державного літературного видавництва України, був членом колегії преси ЦК ЛКСМУ, а також навчався в Харківському сільськогосподарському інституті та був вільним слухачем у ВУАМЛІН. Перші статті та рецензії Багмута з’являються в харківських журналах ще в 1926-1927 роках. Наприкінці 1920-х років він здійснив низку масштабних подорожей (Алтай, Середня Азія, Карелія, Далекий Схід, Охотське узбережжя), які лягли в основу багатьох його нарисів і книг: «Господарі Охотських гір», «Преріями та джунглями Біробіджана», «Вибухи на Півночі», «Верхівці засніжених тундр». Письменник активно занурився в літературний процес, вступив до літературної організації «Пролітфронт», проте його кар’єру жорстко перервав арешт улітку 1935 року.

У Державному архіві Харківської області зберігається архівно-слідча справа № Р-6452, оп. 1, спр. 7745, яка документує арешт і переслідування Івана Багмута.

Постанову на арешт письменника було санкціоновано 9 березня 1935 року. Слідчі НКВС звинуватили Багмута в тому, що він нібито належав до контрреволюційної підпільної націоналістичної організації ОУН та був тісно пов’язаний з арештованими раніше літераторами Григорієм Епіком, Миколою Кулішем і галицьким письменником Володимиром Гжицьким ^[1], якого вже було заарештовано у справі УВО.

На момент арешту Іван Багмут проживав не в будинку «Слово», а за адресою: Клочківський спуск, буд.4, кв.52. До «Слова» він потрапить уже після Другої світової війни.

Під час обшуку, проведеного 11 березня 1935 року в квартирі на Клочківському спуску у присутності понятих (зокрема, письменника Георгія Наморадзе ^[2]), у Багмута вилучили паспорт, особисте листування, зошити, нотатники, фотографії та мисливську рушницю з патронами. На момент арешту він офіційно не працював, а займався перекладами, тож в анкеті слідчі зазначили статус безробітного літератора-незаможника.

Попри тиск слідства, у протоколах допитів від березня-квітня 1935 року Іван Багмут категорично заперечував свою участь у контрреволюційній організації. Він визнавав лише товариські стосунки з Григорієм Епіком, проте відкидав будь-які політичні змови чи доручення щодо переходу радянського кордону під час поїздки на Далекий Схід, наголошуючи, що поїздка мала виключно літературне завдання для написання нарисів про Охотське узбережжя.

Свідчення проти Багмута давали інші літератори (зокрема, Іван Кириленко та Григорій Епік; матеріали їх допитів долучені до справи), тоді як сам заарештований вказував на абсурдність звинувачень. Та й сам Багмут, правду кажучи, багато говорив про необережні висловлювання своїх товаришів по перу.

Так, Епік нібито «…говорив, що керівництво літературою знаходиться в руках кар’єристів, бездарностей, випадкових людей – котрі на боротьбі з націоналізмом заробляють той політичний і літературний капітал, котрий вони не можуть здобути своєю літературною творчістю (Микитенко, Кулик, Кириленко).

Востаннє, коли я у нього був у жовтні 1934 р., він зі мною був більш відвертий – заявив та виказав з цілому ряду політичних питань явно антирадянську думку. Так, наприклад, Епік, торкаючись розмови письменника Веллса зі Сталіним, із задоволенням відзначив, що Веллс не сприймав наші успіхи як щось виняткове і висловив співчутливе ставлення до ліквідованого кулацтва, заявивши: «багатомільйонні жертви, принесені справі соціалістичного будівництва, є надто дорогою ціною у порівнянні з тими успіхами, які має радвлада».

З приводу свого зв’язку з письменником Володимиром Гжицьким, засудженим у справі УВО, Багмут показує:

«…Перебуваючи з ним на Алтаї, Гжицький проявив себе націоналістом, шкодував, що він емігрував до СРСР із Польщі, негативно ставився до всіх заходів радвлади. Казав мені, що він колишній офіцер галицької армії і що він це приховує».
Змучений допитами, Багмут також підтвердив зв’язок із рядом антирадянськи налаштованих письменників, з якими вів «контрреволюційні» бесіди:

«…Вухналь-Ковтун Іван, син кулака, антирадянськи налаштований. У розмовах зі мною часто говорив антирадянські жарти та анекдоти.

Донченко Олександр – в одній розмові після повернення мого з ДВК, інформуючи мене про останні події в Україні, у період 1932-33 рр., розцінював арешти як розгром української літератури та наступ на українську культуру.

Турган Кирило – член партії, антирадянськи налаштований, у розмові зі мною говорив про те, що триває планове знищення української культури та приведення нації до стану кролика, над котрим проводять експерименти, як на найбільш жорстокий та яскравий експеримент, який він смакував, він вказував на колективізацію та хлібозаготівлі 1932-1933 рр.».

Не зважаючи на тиск слідства, нічого серйознішого за «крамольні» розмови Багмут не визнав. На вимогу письменника влаштувати йому очну ставку з Епіком слідчий Бліок відповів: «Побачитеся у таборі».

Постановою Особливої наради при НКВС УРСР від 9 березня 1935 року Багмута було засуджено на 3 роки виправно-трудових таборів. Покарання він відбував у таборах системи Ухтпечлагу (Чиб’ю, Абезь у Комі АРСР), де працював рахівником та геологом у пошуковій партії, що обслуговувала будівництво Печорської залізниці.

Далі на нього чекало свавільне продовження терміну ув’язнення за постановою Особливої наради від 20 серпня 1937 року, без жодних додаткових допитів чи судових засідань. Шокований письменник писав скарги до військової прокуратури, вказуючи на грубі порушення радянського законодавства та Конституції (зокрема статті 111-112 Кримінально-процесуального кодексу та право на захист). Його дружина Клавдія Литвинова теж писала скарги, підкріплені численними довідками про бездоганне пролетарське походження та політичну благонадійність письменника, проте всі скарги залишалися без задоволення.

Після звільнення Багмут пішов на війну, був на Воронезькому фронті, у лютому 1943 року його було тяжко поранено.

Лише у 1957, після клопотань самого Багмута, поданих у 1955 році, після проходження фронтових доріг та позитивних характеристик Спілки письменників і колег-літераторів Костя Гордієнка, Володимира Гавриленка, Леоніда Юхвіда, постановою Президії Харківського обласного суду від 22 березня 1957 року справа проти Івана Багмута була припинена за відсутністю складу злочину.

Окрім трагічних документів репресій, у Державному архіві Харківської області зберігається особовий фонд Івана Багмута (Ф. Р-5758, 129 одиниць зберігання за 1946–1965 роки), а також фонд редакції журналу «Прапор» (Ф. Р-6090), які становлять безцінну скарбницю для дослідників літературного процесу. Найважливішою особливістю цих фондів є те, що вони дозволяють безпосередньо зазирнути до творчої лабораторії письменника, простежити процес народження та шліфування художнього тексту від першого задуму до друкованої сторінки.

У фонді Р-5758 найбільшу цінність становлять рукописи та автографи відомих творів. Це, зокрема, повісті «Записки солдата», «Господарі Охотських гір», «Здрастуй, сонце!» («Блакитне плесо»), «Проти вітру», «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим»; комедія «Степи цвітуть»; оповідання «В яблуневому саду», «Мати», «Шматок пирога» тощо.

Уявлення про те, як працював автор над своїми творами, дає комплекс матеріалів, присвячених пригодницькій повісті-жарту для дітей «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим». В архіві дослідники можуть порівняти кілька стадій створення цього тексту.

Збереглася перша редакція у двох примірниках: це машинопис з авторською правкою на 136 аркушах, що ліг в основу публікації в журналі «Прапор» (1962, №№ 11–12) (спр. 16–17).

Є окремі фрагменти: машинописні та рукописні уривки (це початок повісті на 37 аркушах (спр. 18) та закінчення, написане від руки безпосередньо автором на 105 аркушах (спр. 19).

Архівні документи також дозволяють хоча б частково простежити сам процес підготовки та реалізації творчого задуму: у справі 21 містяться масиви зібраних автором матеріалів, нотаток, вставок та робочих уривків із власними правками на 95 аркушах.

А якщо потрібно подивитися вже остаточно відшліфований опублікований текст, є вирізки друкованого твору з журнальних публікацій (спр. 20).

Ба більше, порівняльний аналіз можна розширити завдяки фонду редакції журналу «Прапор» (Ф. Р-6090), де зберігається ще один машинописний варіант цієї повісті на 169 аркушах із редакційними та авторськими правками (оп. 2, спр. 10), який стилістично відрізняється від першого варіанту з особового фонду письменника. У цьому ж фонді збереглися внутрішні рецензії та листування редакції з автором, що демонструє діалог літератора з редакторами та видавцями.

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження:

Р-6452, оп.1, спр.7745. Архівно-слідча справа Івана Багмута (файл для завантаження у форматі ZIP – 97 Мб) ^[3]

Р-5758, оп.1, спр.16. “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”.  Пригодницька повість-жарт. І редакція. Машинопис з авторською правкою. Опубліковано у журналі “Прапор”, 1962 р., №№ 11, 12, листопад, грудень (файл для завантаження у форматі ZIP – 117 Мб) ^[4]

Р-5758, оп.1, спр.18. “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”.  Пригодницька повість-жарт. Уривок. Початок повісті. Машинопис. Опубліковано у журналі “Прапор”, 1962 р., №№ 11, 12, листопад, грудень (файл для завантаження у форматі ZIP – 33,7 Мб) ^[5]

Р-5758, оп.1, спр.19. “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”.  Пригодницька повість-жарт. Уривок (закінчення повісті). Автограф, 1962 р. (файл для завантаження у форматі ZIP – 60,8 Мб) ^[6]

Р-5758, оп.1, спр.20. “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”.  Пригодницька повість-жарт. Вирізки друкованого тексту з журналу “Прапор”, 1962 р., №№ 11, 12, листопад, грудень (файл для завантаження у форматі ZIP – 55,7 Мб) ^[7]

Р-5758, оп.1, спр.21. Матеріали, зібрані автором для написання пригодницької повісті-жарту “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”.  Нотатки, вставки, уривки з правкою автора. Автографи та машинописи, 1962 р. (файл для завантаження у форматі ZIP – 87,1 Мб) ^[8]

Р-6090, оп.1, спр.43. Перелік публіцистичних і художніх творів, опублікованих у журналі “Прапор” за 1962 рік (файл для завантаження у форматі ZIP – 19,4 Мб) ^[9]

Р-6090, оп.1, спр.46.  Рецензії на рукописи та листування з авторами по відділу прози журналу “Прапор” за 1962 рік (файл для завантаження у форматі ZIP – 178 Мб) ^[10]

Р-6090, оп.2, спр.10. Авторський рукопис повісті І.Багмута  “Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим”.  Машинопис з авторською правкою. Рік видання 1962 (файл для завантаження у форматі ZIP – 164 Мб) ^[11]

Фрагмент справи Р-6452, оп.1, спр.7745:

Фрагмент справи Р-5758, оп.1, спр.16:

Фрагмент справи Р-5758, оп.1, спр.19:

Фрагмент справи Р-5758, оп.1, спр.20:

 

Фрагмент справи Р-5758, оп.1, спр.21:

Фрагмент справи Р-6090, оп.1, спр.43:

Фрагмент справи Р-6090, оп.2, спр.10: