Безсмертя «Слова»: Справа Володимира Гжицького

11.09.2026   Теги:будинок "Слово",Відкриваємо архіви. Безсмертя "Слова",електронні справи,електронний архів,кримінальні справи

7 грудня 1933 року було підписано ордер № 32 на арешт письменника, публіциста, перекладача, колишнього члена Спілки селянських письменників «Плуг» Володимира Ґжицького. Офіційна адреса в документі свідчила про його приналежність до еліти тогочасного культурного життя: вул. Червоних письменників № 5, будинок «Слово», квартира 52.

Уже наступного дня чекісти провели в оселі літератора обшук у присутності дружини Марії та двірника Якима Петимка. Вилучили особисті документи, листування та мисливську рушницю. У протоколі не забули зафіксувати увесь бюрократичний цинізм доби: «При обшуку жодних претензій не заявлено».

Галичанин Володимир Ґжицький народився в селі Острівець (нині Теребовлянського району) у родині вчителя. Навчався у Тернопільській українській гімназії, перервавши здобуття освіти через Першу світову війну. Воював поручником в Українській Галицькій Армії (УГА), що йому, серед іншого, потім пригадали слідчі.

До Харкова Володимир потрапив у 1919 році. Тут він вступив до селянського об’єднання письменників «Плуг», а згодом ще й до літературного угрупування вихідців із Західної України з однойменною назвою «Західна Україна». Його роман «Чорне озеро» здобув популярність, але водночас піддався жорсткій ідеологічній критиці. «Неправильне» зображення сталінської національної політики щодо корінних мешканців Алтаю теж зіграло свою роль у винесенні письменнику вироку.

Написана власноруч автобіографія Ґжицького демонструє, як чекісти шукали зачіпки для обвинувачення. Його фраза «Удома і в школі виховувано мене в націоналістичному дусі» була відразу підкреслена слідчим червоним олівцем. Хоча письменник переконував, що після декрету про українізацію повністю прийняв радянську владу, його сумніви щодо суцільної колективізації та поразки селянства використали проти нього. «Я був на той час членом досить нікчемної літературної організації «Плуг», якою керував С[ергій] Пилипенко… організації, яка ніколи не мала ні сильної комфракції, ні твердих установок, ні яскраво визначених ідей, і яка кінець кінцем перетворилась в організацію контрреволюційну. Люди їздили на села, ділились пошепки вражіннями, говорили про повстання…». Гжицький намагається полегшити своє становище: «Я щиро жалію, що допустився зради. Не вчинив я ще реальної шкоди Радвладі, але сам факт приналежності до контррев. організації є великий злочин».

Надалі мова документів різко змінюється. Якщо автобіографія була написана українською мовою з літературними зворотами, то подальші протоколи складено російською, зі штампованими канцеляризмами ДПУ. Ґжицькому приписали членство в Українській військовій організації (УВО) з 1930 року. Слідство стверджувало, що керівництво за кордоном готувало інтервенцію, а письменники мали діяти на селі: «Насадження осередків організації на селі активізувало та організувало кулацький спротив, приводячи його у окремих випадках до терористичних виступів у формі вбивства сільських активістів, знищення колгоспного майна і т.п.». Та й взагалі «терор, як один із засобів політичної боротьби, завжди висувався нашою організацією на перші лінії в періоди найбільшого загострення боротьби».

У свідченнях від 4 січня 1934 року з’являється «зізнання» у підготовці замахів. За версією ДПУ, відповіддю на самогубство Миколи Хвильового мав стати терористичний акт проти керівництва УРСР. Ґжицькому разом із письменником Михайлом Штангеєм нібито доручили вбити голову РНК УРСР Власа Чубаря, а Остапу Вишні – Павла Постишева.

Про реальні обставини ведення справи Ґжицький розповів лише під час допиту 11 липня 1955 року в ході перевірки матеріалів: «В ордері на арешт нічого не було вказано, за що я заарештований, і я на той час не знав. Засуджений я був за терористичну діяльність до 10 років позбавлення волі. Слідство у моїй справі від слідчий ОДПУ Грушевський Микола Дмитрович. Ставили мені у провину те, що я брав участь в контрреволюційній організації УВО (Українська військова організація) і нібито я разом із Губенко Павлом Михайловичем (Остап Вишня), Досвітнім Олександром Федоровичем і Штангеєм (здається, Михайлом його звали), зазіхали на життя кол. голови РНК України Чубаря. Винним себе у висунутих звинуваченнях я не визнавав ні в чому… У цей період Грушевський викликав мене на допит до себе по кілька разів у будь-який час доби. Я годинами простоював у його кабінеті біля стінки, [він] погрожував зброєю і вимагав від мене визнання того обвинувачення, про яке я говорив вище.

Крім того, у період слідства мені давали тільки 300 гр хліба і тарілку супу і я дуже змарнів… Уночі піднімали мене разів десять і вели до Грушевського, котрий щоразу вимагав у мене зізнання і, відсилаючи до камери, наказував мені подумати».

Схожу інформацію надав і Павло Губенко (Остап Вишня) під час допиту як свідка 7 червня 1955 року. Його слідчий Бордон застосовував фізичний вплив та змушував підписувати вигадані списки «змовників». Дійшло до того, що Вишня запропонував «зізнатися» у вербуванні німецькою розвідкою під час відпочинку в санаторії під Берліном у 1929 році, але слідчий відмовився. Зрештою, цей сюжет не входив до затвердженого ним плану.

Уже через кілька років цей творчий «політ фантазії» наздогнав своїх авторів. Слідчий Микола Грушевський (колишній начальник відділення СПВ НКВС УРСР) піcля арешту, на допиті 12 серпня 1937 року визнав фальсифікації: «Повинен прямо сказати, що в СПВ НКВС УРСР існувала система відступництва, зради і провокації, як у слідчій, так і в агентурній роботі». Він зізнається, що свідчення масово фальсифікувались, що для ув’язнених, котрі зізнавалися, могли бути певні пільги. Називає прізвища обмовлених репресованих, наприклад, Крушельницьких.

23 лютого 1934 року Судова трійка при колегії ДПУ винесла Володимиру Ґжицькому вирок: 10 років виправно-трудових таборів за участь в УВО та підготовку терористичних актів. Покарання письменник відбував у Республіці Комі.

Після відбуття терміну він жив із тавром «контрреволюціонера» з обмеженням права вибору місця проживання та роботи.

17 травня 1954 року старший слідчий КДБ Гребньов розглянув заяву Ґжицького до Ради Міністрів СРСР з проханням переглянути його справу і залишив її «без задоволення».

21 лютого 1956 року Військовий трибунал Київського військового округу скасував постанову трійки ДПУ від 1934 року за відсутністю складу злочину.

Після реабілітації Володимир Ґжицький повернувся до літературної діяльності. Помер письменник 19 грудня 1973 року у Львові.

Текст: Юлія Гриньова

Володимир Гжицький. Фото з Інтернету

Р-6452, оп.4, спр.1063. Архівно-слідча справа Володимира Гжицького (файл для завантаження у форматі ZIP – 66 Мб)

Р-6452, оп.4, спр.1064. Матеріали про перегляд архівно-слідчої справа Володимира Гжицького (файл для завантаження у форматі ZIP – 60,1 Мб)

Р-6452, оп.4, спр.1065. Архівно-слідча справа Володимира Гжицького (файл для завантаження у форматі ZIP – 8,48 Мб)

Фрагмент справи Р-6452, оп.4, спр.1063:

Фрагмент справи Р-6452, оп.4, спр.1064:

Фрагмент справи Р-6452, оп.4, спр.1065: