Якщо запитати випадкового перехожого про найвідоміших діячів «Розстріляного Відродження», ім’я Василя Десняка-Василенка [1] навряд чи взагалі буде назване. Зрештою, він був критиком, публіцистом, редактором і його постать очікувано буде затінена гучнішими іменами Миколи Хвильового, Леся Курбаса чи Михайла Ялового. Проте архівно-слідча справа Десняка так само розкриває жахливу анатомію радянського тоталітарного репресивного апарату 1930-х років. Вона так само демонструє, як компромат шукався в усьому: від родинних зв’язків із видатними діячами до найменших відхилень від партійної лінії у критичних статтях.
7 грудня 1933 року чекісти підписали ордер № 41 на арешт Василя Десняка-Василенка. Того ж дня видали ордер і на його сусіда, письменника Володимира Гжицького [2].
Апарат ДПУ формував звинувачення, спираючись на покази інших заарештованих діячів культури. До справи додали витяг зі свідчень письменника Михайла Ялового [3]. У них Десняку закидали формування «повстанських кадрів» серед харківських науковців та студентства (із центром у «Артемівці») та участь у підготовці терористичних замахів за кордоном восени 1929 року за дорученням бойового відділу організації, очолюваного Волохом.
Найбільш фатальним елементом у справі виявилося родинне оточення Василя Десняка. Під час перебування у Москві він познайомився з Ольгою Шамраєвою (племінницею Михайла Грушевського по матері). Шлюб із нею зробив Десняка родичем найвизначнішого українського історика та голови Центральної Ради.
-
[4]
- Михайло Грушевський, український історик, громадський та політичний діяч, Голова Української Центральної Ради
-
[5]
- Ольга Шамрай (Шамраєва), дружина Василя Десняка-Василенка, племінниця Михайла Грушевського
У своїх свідченнях Десняк відчайдушно намагався довести партійному слідству, що це не впливало на його політичні позиції. Зокрема, згадував, як у 1924 або 1925 році Михайло Грушевський особисто приходив до нього на квартиру, аби через Десняка вийти на зв’язок із Затонським (той від зустрічі відмовився).
Прізвища Грушевського та Затонського у протоколах слідчий жирно підкреслював червоним олівцем. Намагаючись виправдатися, Десняк писав, що при вступі до Інституту марксизму спеціально обрав тему вступної роботи про викриття «української націоналістичної контрреволюції 1917 року», щоб «вдарити по Грушевському і Ко». Проте навіть це йому не допомогло. Слідство розцінило його праці як «націоналістичний маневр».
Зрештою за статтею 54-11 Кримінального кодексу УРСР Василя Десняка-Василенка засудили до 5 років виправно-трудових таборів у Казахстані.
Не розуміючи реалій репресивної машини, Десняк 5 березня 1934 року звернувся до ДПУ із проханням відкласти від’їзд на 10–15 днів для лікування та завершення наукових справ. Ще він хотів змінити місце заслання з Актюбінська чи Уральська на Алма-Ату (посилаючись на стан здоров’я та бажання продовжувати науково-дослідну роботу) і забезпечити його коштами на проїзд через скрутне матеріальне становище.
Прохання відхилили. Василя Десняка відправили до Уральська.
У 1938 році, під час піку Великого терору, проти засланого критика сфабрикували нову справу, цього разу зі звинуваченням у шпигунстві.
19 жовтня 1938 року постановою «трійки» УНКВС по Алма-Атинській області Василя Десняка-Василенка засудили до вищої міри покарання. Наступного дня, 20 жовтня 1938 року, вирок виконали: його розстріляли.
Дружина Ольга, яка поїхала за чоловіком у заслання, повернулася до Києва вдовою.
Василя Десняка-Василенка було посмертно реабілітовано аж у 1965 році.
Документи доступні для вільного завантаження.
Детальніше за посиланням: Відкриваємо архіви. Безсмертя «Слова». [1]
Наступного тижня: Як чистили “Вісті РАТАУ”.