В роботі використані матеріали радіо «Свобода», Національного музею Голодомору (м.Київ)
Десятиліттями події і причини трьох Голодоморів в радянській Україні замовчувався. Нині в Україні Голодомор 1932-1933 років розцінюється як акт геноциду українського народу, здійснений урядом СРСР шляхом організації штучного масового голоду, який призвів до багатомільйонних людських жертв у сільській місцевості на території Української РСР.
Радянська влада вилучала та знищувала фотодокази Голодомору. Лише одиницям вдавалося зробити та зберегти такі світлини. Серед них найбільше вирізняється австрійський інженер Александер Вінербергер, який з 1932-го по 1933 рік працював на харківському заводі “Пластмас”. Камера Вінербергера зафіксувала мертвих від голоду людей, величезні черги за хлібом та поневіряння знесилених людей. Його світлини залишаються основними і практично єдиними фотосвідченнями Голодомору в Україні. До України з Великобританії світлини та фотоапарат привезла правнучка Вінерберга Самара Пірс. у 2015 році вона знайшла у речах своїх родичів ту саму фотокамеру Leica II та той самий «Червоний альбом».
Австрієць Александер Вінербергер під час Першої світової війни був мобілізований на службу в австро-угорську армію та брав участь у бойових діях проти російської армії, згодом потрапив у полон, а потім — до в’язниці у Радянському Союзі як шпигун. Доказів його шпигунської діяльності не знайшлося, натомість інженерний фах Вінербергера, який вже встиг вивчити російську мову, становив інтерес для радянської держави. Александер отримує високі посади, а згодом його призначають у Харків – на підприємство хімічної промисловості.
Це як раз 1932—1933 роки, розпал Голодомору, який на власні очі довелося побачити австрійцю та зафіксувати за допомогою фотокамери Leica II. Сьогодні – це важливі докази злочинів тоталітарного комуністичного режиму проти українців. На світлинах є тіла загиблих від голоду, які лежать прямо на вулицях Харкова, черги до Торгзіну (Всесоюзна контора по торгівлі з іноземцями). А. Вінербергер розумів, що його можуть заарештувати за зроблені ним світлини, тому діяв потайки: використовував спеціальну насадку для камери, яка дозволяла знімати з опущеною головою, не привертаючи уваги.
Всього автору вдалося зробити та вивезти за кордон близько 60 світлин. Згодом негативи знімків йому вдалося таємно переправити за кордон дипломатичною поштою. Його відомі фото стали жахливою ілюстрацією штучного голоду у тодішній столиці радянської України Харкові.
У 1934 році, після повернення до Австрії, Вінербергер подарував австрійському кардиналу Теодору Інніцеру альбом з фотографіями Харкова. Згодом світлини були оприлюднені в брошурах спогадів інженера, а також у книзі німецького публіциста Евальда Амменде «Чи повинна голодувати Росія?» (1935).
Александер Вінербергер. Світлину надала правнучка Самара Пірс
Оригінальний альбом з фотографіями Харкова 1933 року та фотоапарат Leica ІІ, яким вони були зроблені.
Ці предмети належали австрійському інженерові А. Вінербергеру і є найціннішими у світі експонатами з історії Голодомору.
Рідкісні та маловідомі фото періоду Голодомору надала правнучка інженера Самара Пірс.
Матеріал доповнюється фото та уривками з книги спогадів Александера Вінербергера “Важкі часи. 15 років інженера у радянській Росії. Правдива розповідь”, яка вийшла німецькою мовою у 1939 році. Три розділи присвячені Голодомору в Україні.
«Це було у вересні (1932 року). Я сидів у спальному вагоні швидкісного поїзда Москва-Харків, який віз мене до нової роботи. […] Стражденна земля вдень виглядала ще страшніше, ніж уночі. На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих селянами та їхніми родинами.
Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами. […] Я не бачив ні худоби, ні навіть гусей. Тільки ніким не доглянуті курчата притискалися один до одного біля закинутих хатин.
Мимоволі згадував, як 17 років тому я, військовополонений, проїжджав тією ж країною, минав поля пшениці, бачив безліч худоби і гори їжі, яку пропонували на кожній станції. Навіть у 1926 році, після світової і громадянської воєн, ці землі так само процвітали.
Якою нелюдською мала б бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, яка розкошувала їжею, в руїну. […]
Голод набирав обертів. Взимку (1933 року) у віддалених місцях та криницях все частіше знаходили трупи дітей, переважно шкільного віку. Бродячі банди вбивали цих нещасних, щоб продати їхній одяг на базарі.
Александер Вінербергер. Світлину надала правнучка Самара Пірс
Жертви голоду. Харків, 1933 р.
ФОТО З КОЛЕКЦІЇ КАРДИНАЛА ТЕОДОРА ІННІЦЕРА (АРХІВ ВІДЕНСЬКОЇ ДІЄЦЕЗІЇ). ФОТО А. ВІНЕРБЕРГЕР. ФОТОДОКУМЕНТИ НАДАНІ ПРОФ. В. МАРОЧКОМ (ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ). – ЦДКФФА УКРАЇНИ ІМЕНІ Г. С. ПШЕНИЧНОГО. ОД. ЗБ. 5123.
Від березня 1933 року радянські газети щодня залякували: тих, хто “саботуватиме” колгоспи, чекатиме страшне покарання. У пресі постійно повторювали: якщо ворог не здасться, то буде знищений.
На початку квітня радянська влада пообіцяла українським селянам, що їхніх родичів, засланих у Сибір та на північ Росії, помилують, якщо вони віддадуть свої поля. Ще влада пообіцяла роздати зерно для посіву.
Наївні люди потрапили на гачок. Вони почали обробляти поля і так викрили свої запаси зерна. Звичайно, ніякого посівного матеріалу вони не отримали. Ціла армія працівників ДПУ (Державне політичне управління – таємна радянська спецслужба, попередниця НКВС – ред.) заполонила села. Ніби збираючи податки за борги минулих років, вони конфіскували у голодних селян останню їжу. Українці ховали зерно на своїх подвір’ях. Ці запаси їжі шукали штиками. Коли «власть рабочих и крестьян» зрозуміла, що голодні селяни будуть стікатися в міста, то припинила продаж залізничних квитків на шість місяців. Їх можна було дістати лише за урядовими картками. Тоді ж заборонили відправляти й продукти залізницею чи поштою по всій країні, щоб містяни не могли допомогти своїм родичам у селах.
“Мати зі своїми голодними дітьми” (авторський підпис). Харків, 1933 рік
ФОТО АЛЕКСАНДЕРА ВІНЕРБЕРГЕРА. НАДАНО ВЛАСНИКОМ АВТОРСЬКИХ ПРАВ САМАРОЮ ПІРС. ВПЕРШЕ НАДРУКОВАНО У КНИЗІ “НАЦІОНАЛЬНА КНИГА ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ. ХАРКІВСЬКА ОБЛАСТЬ, ХАРКІВ 2018 РІК”
«Жінка поховала свою дитину, яка загинула від виснаження, на цвинтарі. Помираючи, дитя притиснуло до своїх грудей маленьку ляльку. Їх так разом і поховали. Два тижні по тому жінка випадково побачила цю ляльку на базарі. Вона викликала міліцію – і всі дізналися жахливу історію. Місяцями охоронець кладовища годував своїх свиней трупами і мав великий попит на свою свинину. […]»
“Труп померлого з голоду на вулиці” (авторський підпис). Центр Харкова, 1933 рік
ФОТО АЛЕКСАНДЕРА ВІНЕРБЕРГЕРА. НАДАНО ВЛАСНИКОМ АВТОРСЬКИХ ПРАВ САМАРОЮ ПІРС
«Тоді ж почалася жорстока епідемія тифу та дизентерії, яка швидко поглинула виснажені тіла. Люди масово вмирали на вулицях. Їхні розпухлі від голоду руки так і застигали, просячи милостиню. Спочатку гинули чоловіки, потім жінки і, нарешті, діти ‒ бідні, невинні створіння.
«Сталін будує піраміду Хеопса з людських черепів», ‒ сказав мій новий помічник на заводі, український інженер, з яким я інколи наважувався перекинутися словом».
“Селяни-втікачі масово розбивають табори на вулицях і площах” (авторський підпис). Околиці Харкова
ФОТО АЛЕКСАНДЕРА ВІНЕРБЕРГЕРА, ІЛЮСТРАЦІЯ ІЗ КНИГИ “HART AUF HART. 15 JAHRE INGENIEUR IN SOWJETRUßLAND. EIN TATSACHENBERICHT, SALZBURG 1939”
«Сотні й тисячі голодних селян приходили здалеку до міста за допомогою, хлібом, роботою та розрадою. Вони збиралися зграями на вулицях і площах, у міських садах і подвір’ях будинків. Їх ніхто не виганяв, але й не допомагав їм».
«Черга за чорним хлібом» (авторський підпис)»
Центральна частина Харкова, 1933 рік. ФОТО АЛЕКСАНДЕРА ВІНЕРБЕРГЕРА. НАДАНО ВЛАСНИКОМ АВТОРСЬКИХ ПРАВ САМАРОЮ ПІРС. ВПЕРШЕ НАДРУКОВАНО У КНИЗІ «НАЦІОНАЛЬНА КНИГА ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ. ХАРКІВСЬКА ОБЛАСТЬ. 2018 РІК
«У цей час норми хліба для цивільних у місті знизили до 200 грамів. Одночасно держава відкрила у Харкові кілька магазинів, де можна було купити кілограм чорного хліба за 2,5 рублі. Біля цих магазинів з’являлись довжелезні черги, інколи вони розтягувалися на кілометри.
Людям доводилося стояти з 4-ї години дня, щоб потрапити туди тільки лише наступного! Кожному давали кілограм хліба. Незважаючи на те, що вхід і вихід до цих магазинів контролювали міліціонери, у черзі часто доходило до кривавих бійок. Адже завдяки кілограмові хліба можна було прожити ще один-два дні. […]»
“Черга за хлібом на харківському базарі у 1933 році. На фронтоні закритого магазину, як знущання, малюнок соковитих фруктів, які тут продавалися” (авторський підпис).
ФОТО: БЛАГОВІЩЕНСЬКИЙ БАЗАР (ОФІЦІЙНА НАЗВА ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМУНАЛЬНИЙ РИНОК) У ЦЕНТРІ ХАРКОВА. НА СВІТЛИНІ МОЖНА ПОБАЧИТИ, ЯК ДЕРЕВ’ЯНІ ПАВІЛЬЙОНИ БАЗАРУ ВИГЛЯДАЮТЬ З-ЗА ФРУКТОВОГО І ХЛІБНОГО НАВІСІВ. ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ РИНОК БУВ ПОВНІСТЮ ЗРУЙНОВАНИЙ.
«Трагедія тривала. Селян ставало все більше, вони продавали останню сорочку, а бійки в магазинах ставали жорстокішими. Хліб постійно дорожчав і на базарі коштував до 12 рублів за кілограм».
“Братські могили для голодуючих” (авторський підпис). Поблизу Харкова, 1933 рік
ФОТО АЛЕКСАНДЕРА ВІНЕРБЕРГЕРА. НАДАНО ВЛАСНИКОМ АВТОРСЬКИХ ПРАВ САМАРОЮ ПІРС
«Міська влада була помітно розгублена через тіла, які лежали буквально скрізь. Вочевидь, у Москві наказали не допомагати голодним селянам, але не пояснили, що робити із жертвами масового смертного вироку, винесеного Сталіним. Спочатку тіла ховали на місці: у садах і на задвірках будинків. Але трупів ставало все більше і більше. Вантажівки працювали двічі на день, ввечері та на світанку, щоб зібрати «людський гній», як називав це Кац, і відвезти до братських могил на околицях міста».
Засуджені рили могили. Таких масових кладовищ було сім, десь по 250 ям в кожному. У яму поміщалося 15 тіл. Додайте до цього ще людей, похованих поза кладовищами, і нескладно зрозуміти, що близько 30 000 людей, чоловіків, жінок та дітей, поховано лише в Харкові.
Коли людина бачить, як збирають трупи на вулиці, у неї в жилах стигне кров. Мертвих дітей виривали у матерів, які вили від болю. Живих дітей забирали від сухих грудей безмовних і мертвих матерів. Діти кричали і стогнали.
Старі простягали свої кістляві зморщені руки. Їхні очі мутніли від жаху. Одна жінка, в якої забрали мертву дитину, голосила, що вона має бути похована разом з нею. Неприязний медичний працівник саркастично їй усміхнувся: “Ввечері, матусю, ти будеш готова, тоді ми заберемо й тебе”. […]
«На харківській вулиці лежить жертва голоду»
ФОТО: WIENERBERGER, ALEXANDER. 1933. “HUNGERLEICHE AUF DER STRASSE.” DAS ARBEITERPARADIES. U.D.S.S.R. (ALSO KNOWN AS THE RED ALBUM), ПРАВА НАЛЕЖАТЬ САМАРІ ПІРС
“Сільський будинок в Україні, жителі якого померли з голоду в 1933 році” (авторський підпис). Околиці Харкова
ФОТО АЛЕКСАНДЕРА ВІНЕРБЕРГЕРА, ІЛЮСТРАЦІЯ ІЗ КНИГИ “HART AUF HART. 15 JAHRE INGENIEUR IN SOWJETRUßLAND. EIN TATSACHENBERICHT, SALZBURG 1939”
«Перед моїми очима знову українське село, куди я їздив навесні 1933 року в пошуках казеїну (головний білковий компонент молока; казеїн використовують для виготовлення пластмас, фарб, клеїв, штучного волокна – ред.). У мене немає слів, щоб описати це страхіття, яке я побачив. Половина будинків стояли порожніми, поодинокі коні поскубали солому з дахів. Але й коні скоро загинули. Не було ні собак, ні котів, лише купа щурів, які серед білого дня гризли виснажені трупи, що лежали довкола. Ті, хто вижив, вже не мали сил ховати своїх мертвих. Канібалізм був звичною справою. Влада на це ніяк не реагувала.
У занедбаному городі біля будинку батьки поховали дитину в замерзлій землі. Яму викопали неглибоку. Невдовзі голод забрав і батьків. Сніг танув, і з-під землі простягнулися до неба дві відмерлі дитячі ручки, ніби просили в Бога помсти винуватцям цього невимовного горя. […]
************
Важливість світлин Александера Вінерберга неймовірна, знімки займуть важливе місце в майбутній основній експозиції другої черги Національного Музею Голодомору (м.Київ), створення стаціонарної експозиції якого наразі триває. Вони стануть символом правди про Голодомор, яка випливла нагору навіть через багато років замовчування злочину. Безумовно, якісні фотокопії обов’язково повинні бути і в Харкові – це неймовірно трагічна сторінка одного з найбільших міст України.
