Безсмертя «Слова»: Трагедія з-під пензля Розстріляного відродження. Зламана доля Марії Пасько

28.09.2026   Теги:будинок "Слово",Відкриваємо архіви. Безсмертя "Слова",електронні справи,електронний архів

Історія українського Розстріляного Відродження частіше за все постає перед нами в іменах канонізованих митців: поетів, письменників, художників, чиє життя обірвалося у розстрільних підвалах НКВС. Однак поза увагою підручників залишається тінь, яка накрила їхні родини. Дружини «ворогів народу» ставали не просто свідками знищення своїх чоловіків, а й самі потрапляли до жорстокої репресивної машини. Доля художниці-керамістки Марії Яківни Пасько якраз є вражаючим прикладом того, як тоталітарна система ретельно й нищівно стерла з життя художню династію, залишивши по собі лише розбіжності в архівних документах.

Про Марію Пасько в публічному просторі відомо небагато. Зазвичай її ім’я згадують лише поруч із чоловіком, видатним художником, бойчукістом, професором Київського художнього інституту Іваном Падалкою. Навіть дата її народження не уточнюється. Більшість джерел фіксують лише рік – 1903. В архівно-слідчій справі записано місяць (січень 1903 року). Проте в одному зі своїх листів до племінниці чоловіка Наталки Гнилоскуренко, який нині зберігається у ЦДАМЛМ України, Марія Яківна уточнює: вона народилася 23 грудня 1903 року в Миргороді. Там же вона здобула фах, закінчивши художньо-керамічний технікум.

У Харкові молода родина оселилася в будинку «Слово», де жили не тільки письменники, а й інші представники тогочасної української еліти. Марія працювала художником у Майстерні наукових посібників при Інституті радянської торгівлі, подружжя виховувало сина Євгена. Проте затишок був ілюзорним.

Архівно-слідча справа Р-6452, оп.1, спр. 6657, яка зберігається в Державному архіві Харківської області, містить моторошні деталі того, як руйнували це родинне гніздо. У жовтні 1937 року, після того, як Івана Падалку вже було розстріляно (липень 1937 р.), чекісти прийшли по Марію.

Судячи з документів на інших репресованих «слов’ян», зазвичай обшуки в будинку «Слово» обмежувалися вилученням документів, листування, фото, рукописів та зброї (зрештою, багато хто з мешканців «Слова» були завзятими мисливцями). Втім, обшук у помешканні Пасько вирізнявся особливим мародерством. Чекісти забрали геть усе: портрети, японські гравюри, 300 книжок з особистої бібліотеки. Відібрали навіть одяг: сукні та чоловічий костюм; конфіскували побутові речі: віденські стільці, нікелеве ліжко, шафу, настільне дзеркало, два обідніх столи та навіть домашній посуд. А ще забрали чотири настінні килими. Серед них, імовірно, був і той особливий килим, який, за спогадами Наталки Гнилоскуренко, із родинного дому в Жорнокльовах привіз брат Івана Кіндрат.

Спогади племінниці Івана Падалки свідчать, що 300 вилучених томів бібліотеки чекісти не просто конфіскували: книжки рвали, нищили та розкрадали безпосередньо під час процедури.

Марії було висунуто офіційне звинувачення у тому, що «…вона є дружиною учасника української контрреволюційної націоналістичної терористичної організації Падалки Івана Івановича». Оскільки її перебування на волі нібито «може відобразитися на ході слідства», мисткині обрали запобіжний захід: перебування під вартою у харківській в’язниці.

Слідчі органи навіть не намагалися зімітувати доведення провини. Допит від 13 жовтня 1937 року виглядає як вершина процесуального абсурду. Марії Пасько не висунули жодного конкретного звинувачення. Увесь допит звівся до кількох формальних питань:

Слідчий: «Чи знали ви про контрреволюційну діяльність свого чоловіка?» Марія Пасько: «Про контрреволюційну діяльність мого чоловіка мені нічого невідомо». Слідчий: «Хто зі знайомих до арешту в./чоловіка відвідував квартиру?» Марія Пасько: «Нашу квартиру переважно відвідували: Седляр Василь Теофанович, художник. Бойчук Михайло Львович. Копиленко Олександр – письменник. Поліщук Валер’ян – письменник і ряд інших… При мені розмов на політичні теми ніколи чоловік не вів».

Цього виявилося достатньо. Постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 2 листопада 1937 року Марію Пасько як «члена родини зрадника батьківщини» засудили до 8 років виправнотрудових таборів.

Найтрагічнішою сторінкою цієї розправи стала доля 14-річного сина Марії та Івана Євгена (за документами — 1922 або 1923 року народження). Після арешту батьків підліток на деякий час залишився з вихованкою родини, сиротою Ольгою. Але незабаром їх виселили з квартири. Довідка від 13 жовтня 1937 року містить лаконічний і страшний запис: «Пасько-Падалко Євген Іванович… вилучений 4.10.37 р. та зданий до дитбудинку — м. Куйбишев, вул. Оборони, № 6».

Після цього слід хлопчика втрачається назавжди.

Шлях Марії пролягав через Харківську в’язницю, спецізолятор у Томську і врешті до таборів далекої Колими. Ув’язнена художниця стала швачкою-мотористкою на фабриці Промкомбінату.

Документи табірного обліку розкривають її надзвичайну працелюбність. Вона перевиконувала норми на 150–180%, не допускала браку, працювала культоргом бараку і мала «книжку відмінника виробництва». Може, так професорська дружина й мисткиня просто рятувалася виснажливою працею від божевільного болю, викликаного втратою чоловіка та дитини.

Завдяки рекордним показникам термін покарання їй скоротили на 6 місяців, і вона звільнилася достроково у лютому 1945 року.

Якщо порівнювати різні джерела, кидається в очі певна невідповідність дат з життя Марії. Це і дата народження (у документах НКВС: січень 1903 року, в листах: 23 грудня 1903 року), і шлюб (у протоколі допиту: з 1922 року, у свідоцтві про шлюб: 23 серпня 1920 року). Та й адреса її у «Слові» відрізняється: навіть у кримінальній справі в ордері вказано квартиру № 26, а в протоколі обшуку – уже № 65.

Окремі інтернет-джерела стверджують, ніби Марія Пасько змогла повернутися до України лише у 1958 році. Проте архівні матеріали це спростовують. Протест у порядку нагляду від 28 серпня 1956 року повністю скасував усі постанови проти неї через відсутність складу злочину. А розписка, що зберігається у справі, свідчить, що 14 листопада 1956 року Марія Пасько особисто отримала копію документів про реабілітацію, проживаючи в м. Кременчук на Полтавщині.

Період її життя між достроковим звільненням у 1945 році та цією датою в архівних документах ДАХО не зафіксовано.

Але як би там не було, доля Марії Пасько виходить далеко за межі біографічної довідки зі статистикою репресій. Це історія знищення усього, чим вона жила: видатного художника-чоловіка, втраченого десь у російських дитбудинках сина, пограбованої оселі, розірваних цінних книг… Усього зламаного життя талановитої жінки, єдиною провиною якої було те, що вона кохала та творила поруч із тими, кого тоталітарний режим вирішив викреслити з історії.

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження:

Р-6452, оп.1, спр.6657. Архівно-слідча справа Пасько Марії Яківни (файл для завантаження у форматі ZIP – 27,4 Мб)

Фрагмент справи Р-6452, оп.1, спр.6657: