Валентин Отамановський. 1930-ті роки. Фото: uk.wikipedia.org
Відео про В. Отамановського
Валентин Отамановський 14 лютого 1893 року
Місто Вінниця
Валентин Отамановський (1893-1964) – український учений, педагог
Педагогічний Музей України
Валентину Отамановському українська історична урбаністика завдячує неперевершеними працями про історію міст Правобережної України, а харків’яни пам’ятають його як педагога — завідуючого кафедрою латини Харківського державного медичного інституту. Працюючи з першоджерелами Отамановський зробив помітний внесок в українську історіографію. Його робота краєзнавця була всебічна та пробуджувала національну свідомість. Радянська ідеологія в таких особистостях бачила ворога. У Вінниці відроджувати ім’я невтомного дослідника Поділля почали у перші роки незалежності держави. Краєзнавці зв’язалися з архівами Києва, Москви, Санкт-Петербурга, відшукали могилу вченого на другому міському цвинтарі Харкова.
27 лютого 1893 року в селі Яблунівка Смілянської волості Черкаського повіту Київської губернії – нині це Смілянський район на Черкащині – в багатодітній родині дрібного службовця, рахівника цукроварні графів Бобринських народився син Валентин – в майбутньому історик, краєзнавець, бібліограф, громадський і політичний діяч, засновник «Братства самостійників», депутат Української Центральної Ради, учасник бою під Крутами.
Дід Валентина був кантоністом – «миколаївським» солдатом з аракчеєвських поселень. Так називали синів нижніх військових чинів Російської імператорської армії, які від народження належали до військового відомства й були зобов’язані відслужити 25 років. В армії дід отримав фах фельдшера, брав участь в обороні Севастополя 1854–1855 років.
Наприкінці 90-х років ХІХ століття через фінансові труднощі родина Отамановських переїхала до Києва. Валентин із золотою медаллю закінчив 5-ту Київську гімназію. Вчитися він любив – з 14 років заробляв на прожиття лекціями та додатковими заняттями зі студентами.
У 1912 році, як бідний, але обдарований студент, вступив на безплатне відділення юридичного факультету Київського університету, а через рік перейшов до Київського політехнічного інституту. Там належав до напівлегальної Української студентської громади, де працював головою термінологічної комісії при гурткові «Натураліст», складав українську наукову термінологію.
Валентин Отамановський в юності. Фото: myvin.com.ua
У 1914-му Отамановський заснував таємну організацію «Братство самостійників», яка сповідувала та поширювала концепти ідеолога української незалежності харків’янина Миколи Міхновського. «Самостійники» видавали нелегальний друкований орган – «Вільна думка». «Братство» було настільки законспірованим, що про його існування не здогадувався навіть Міхновський, який був знайомий з Отамановським.
У березні 1917 року Валентин Отамановський включився в революційні процеси. За його ініціативою був створений штаб української міліції та почалося формування першої кінної сотні. Разом із Міхновським був одним з організаторів товариства «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка». У квітні Всеукраїнський Національний Конгрес обрав Отамановського до складу Центральної Ради, але невдовзі він повернувся до організаційної та літературної діяльності. Це вимагало поглиблених знань, тож Валентин поновився на юридичному факультеті Київського університету.
29 січня 1918 року Отамановський як юнкер Першої Української юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького брав участь у бою під Крутами. Аверкій Гончаренко, який командував боєм, згадував, що «Атамановський був відважний, а що найважливіше було у ньому цінного – це завжди прекрасний гумор. У цій рішальній хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою».
У 1918 році виїхав на стажування в Австро-Угорщину до Віденського університету. Як представник створеного ним видавництва «Вернигора» відповідав за випуск шкільних підручників, карт, зошитів для українських освітніх закладів. До цього «Вернигора» видало багато листівок і брошур із портретами гетьманів та патріотичними цитатами.
Валентин Отамановський в робочому кабінеті в Мурах. Вінниця, 1925 рік. Фото: myvin.com.ua
До України Отамановський повернувся 1920-го. Оселився у Вінниці, взявся за вивчення історії Поділля. Сюди ж забирав сестру та паралізованого батька. За два роки очолив Вінницьку філію Всенародної бібліотеки ВУАН, пізніше відкрив науково-методичний краєзнавчий центр – Кабінет виучування Поділля, створив у Вінниці комісію з увічнення пам’яті Михайла Коцюбинського, відкрив меморіальну садибу-музей письменника, сприяв збереженню пам’ятних місць, пов’язаних із життям та діяльністю в Ялті Степана Руданського та Лесі Українки.
Для дослідницької роботи з вивчення рідного краю він об’єднав навколо себе науковців, аматорів-краєзнавців. Створив бібліотечно-бібліографічну базу для дослідників, проводив просвітницьку роботу.
У серпні 1929 року через активне листування з віцепрезидентом ВУАН Сергієм Єфремовим Отамановського заарештовують у сфальшованій справі Спілки визволення України та звинувачують в організації вінницького відділу СВУ. Серед інших безглуздих обвинувачень – участь у змовах, спрямованих на повалення державного ладу, наміри збудувати пам’ятник Петлюрі, «контрреволюційне» перебування у Відні тощо.
Вченого засудили до 5 років таборів суворого режиму та 2 років заслання до Татарстану. Після звільнення йому було заборонено виїжджати з Казані, тому заробляв на життя тим, що викладав іноземні мови в медичних вищих навчальних закладах Казані, Ташкента, Краснодара, Саратова – загалом Валентин Отамановський знав сім європейських мов.
Отамановський із сестрою Ганною і племінницею Валентиною. Фото: myvin.com.ua
У 1945 році склад екстерном іспити в Краснодарському педагогічному інституті, щоб отримати диплом історика й допуск до захисту кандидатської дисертації про середньовічну Вінницю, над якою працював у 1920-х. Через 10 років у Ленінградському університеті захистив докторську дисертацію про середньовічні міста Правобережної України.
З 1958 року професор Отамановський жив і працював у Харкові, викладав латинську мову в Харківському державному медичному інституті. Помер 10 березня 1964-го. Довгий час його ім’я було викреслене з радянської та української історії.
Посмертно реабілітований 11 серпня 1989 року
Валентин Отамановський похований на 2-му міському цвинтарі (місто Харків, вулиця Сковороди, 102), квартал 10, ряд 17, поховання 9, його поховання є місцем, де щорічно вшановують його пам’ять.
День пам’яті Героїв Крут у Харкові — це не просто вшанування минулого, але й нагадування про цінність свободи і незалежності, за яку продовжують боротися нові покоління українців.
10 жовтня харківське видавництво Олександра Савчука вперше в Україні видало монографію депутата Української Центральної Ради, учасника бою під Крутами, вченого-латиніста Валентина Отамановського “Міста Правобережної України другої половини XVII – XVIII століть”.
“Знайшли його рукопис 1954 року, російською. Переклали, і ми видали. Нарешті вийшла ця книжка. Ми майже рік з хлопцями з “Музею Винниці” працювали. ” – сказав Савчук.
Він зазначив, що монографія розкриває нову, не радянську теорію виникнення та розвитку міст Правобережної України. “Ці архіви вже майже не доступні. Тут є новий погляд на розвиток міст. У нас радянська версія, що міста формували фабрики і заводи. Тут геть інше розуміння. Це – базова книжка. Зараз іде велике переосмислення світогляду міст, філософії міст, взагалі що таке місто, для чого воно. Це докторська дисертація Отамановського. Це фактично перша публікація, але відразу в перекладі українською. Він прекрасно українською писав. Я питав у істориків, чи це просто історичний текст, який треба видати як пам’ятку, але ні, це дійсно фактологічний текст”, – зауважив видавець.
