Що могло об’єднувати цих таких різних людей? Усі троє не були письменниками. Усі навряд чи займалися «контрреволюційною діяльністю», яку їм невблаганно приписували слідчі. Але одна спільна риса таки є: всі вони мали родичів, що вже перебували в радянських таборах. Згідно з обвинувальним вироком від 27 липня 1937 року 4-го відділу УДБ ХОУ НКВС у слідчій справі № 45050 за звинуваченням за статтями 54-10, 54-11 КК УРСР, Ялового Костянтина Омеляновича, Вовчик Лідію Євгенівну та Тимецьку (Темецьку) Ксенію Іванівну засудили за те, що вони нібито були учасниками підпілля увістів, активно проводили роботу, пов’язану з уже засудженими увістами, які перебували на засланні, та отримували від них директиви про проведення «контрреволюційної роботи». У певному сенсі, їм оголосили вирок через відмову повністю відректися від власних родин.
Лідія Вовчик – мешканка квартири № 30 у будинку «Слово», виявилася єдиною жінкою серед жителів, на яку було офіційно записано помешкання. Так сталося, оскільки Лідія була дружиною письменника і державного діяча Василя Еллана-Блакитного, котрий помер 4 грудня 1925 року, ще до будівництва «Слова». Як удова відомого письменника, Лідія мала право отримати квартиру в будинку літераторів. На той час вона мала романтичні стосунки з першим президентом ВАПЛІТЕ Михайлом Яловим, що також робив внески до житлового кооперативу і міг претендувати на помешкання в «Слові». Бажаючих отримати житло було більше, ніж самих квартир; довелося «ущільнюватися». Хоч Лідія і Михайло не перебували в офіційному шлюбі, вони вирішили оселитися разом, а квартиру записали відразу на двох. Також з ними жила дочка Лідії та Василя Еллана-Блакитного Майя.
Лідія Вовчик, хімік-агроном за спеціальністю, працювала у Харківському сільськогосподарському інституті, брала активну участь у політичному житті, свого часу перебувала у партії боротьбистів.
У ніч з 11 на 12 травня 1933 року заарештували Михайла Ялового. Невдовзі Лідію виключили з партії за звинуваченням у втраті «більшовицької пильності», далі – звільнили з інституту, після чого вона почала працювати хіміком на пивоварному заводі «Нова Баварія». Але й після цього жінку з малою дитиною не залишили в спокої. 11 червня 1937 року вона була заарештована органами НКВС та після 3,5 місяців перебування у в’язниці була вислана до таборів Далекого сходу. Лідію засудили до 10 років позбавлення волі.
Костянтин Яловий, рідний брат Михайла, працював секретарем редакції на заводі Шевченка. Його заарештували одночасно з Лідією за таким самим звинуваченням. У зізнанні він пише: «Визнаю себе винним перед радянською владою – я став ворогом трудового народу, вступив до контрреволюційної організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади. Після арешту та заслання мого брата Михайла у 1933 році в мені зародилася ненависть та злість до робочо-селянського уряду».
У кримінальній справі зберігається кілька зізнань Костянтина, а поряд із ними – кілька протоколів, у яких зафіксовано, що Яловий відмовляється від своїх слів. В одному з них, датованому 19 червня 1937 року, можемо прочитати: «настирливі вимоги слідства здатися у його контрреволюційній діяльності та докори у тому, що він – Яловий – дає брехливі та неправдиві свідчення – є тортурами».
У свідченнях Костянтина неодноразово згадується, що Лідія Вовчик приносила гроші та продукти для відправки їх до табору Михайлу Яловому. Нібито вона передавала речі ув’язненому через брата, щоб не компрометувати себе. Сама Лідія стверджувала, що робила це виключно для того, щоб її маленька дочка не знала, що Михайло перебуває у концтаборі, та не травмувати її.
Звинувачена за цією ж справою, уродженка м. Ходорів Львівського воєводства (на той час – територія Польщі) Ксенія Тимецька працювала касиром у 48-ій аптеці у Харкові. Її чоловік, Петро Дмитрович Тимецький, колишній політичний редактор і уповноважений Головліту Наркомосу УССР, викладач німецької мови комсомольських шкіл заводу «Серп і молот» і Авіаційного інституту, був заарештований 1 квітня 1934 року у справі УВО та отримав вирок 10 років ув’язнення на Соловках. Ксенія продовжувала з ним листуватися і це стало однією з причин її арешту.
Рішенням трійки при УНКВС Харківської області від 11 вересня 1937 року Костянтина Ялового та Ксенію Тимецьку присудили до розстрілу. Її чоловіка було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.
Дочка Лідії Вовчик Майя Вовчик-Блакитна та сестра Лідії Віра Акаловська написали безліч листів Берії, Верховному прокурору СРСР, Народному комісаріату внутрішніх справ, Раді народних комісарів з проханням переглянути справу. Врешті-решт трапилося диво – за клопотанням дочки згідно з постановою особливої ради при Наркомі внутрішніх справ від 21 липня 1945 року Лідію Вовчик-Блакитну звільнили достроково. У 1956 році її було реабілітовано.
Документи доступні для вільного завантаження:
Р-6452, оп.3, спр.94. Архівно-слідча справа Лідії Вовчик-Блакитної, Костянтина Ялового та Ксенії Тимецької (файл для завантаження у форматі ZIP – 148 Мб)
Письменник та політичний діяч Василь Еллан-Блакитний (праворуч) з Лідією Вовчик,
народний комісар фінансів УСРР Микола Литвиненко. Фото з Інтернету
Фрагмент справи Р-6452, оп.3, спр.94
- Постанова 3-го відділу ХОУ НКВС від 11 червня 1937 року про утримання Лідії Вовчик під вартою
- Протокол допиту Костянтина Ялового від 17 червня 1937 року, в якому він заявив, що “органи НКВС заарештовують чесних людей і роблять із них ворогів”.
- Заява Костянтина Ялового, у якій він визнає себе винним у злочинах проти радянської влади, 1937 рік
- Протокол допиту Лідії Вовчик від 25 червня 1937 року
- Обвинувальний вирок 4-го відділу УДБ ХОУ НКВС у слідчій справі № 45050 за звинуваченням за статтями 54-10, 54-11 КК УРСР Костянтина Ялового, Лідії Вовчик та Ксенії Тимецької (Темецької) від 27 липня 1937 року
- Виписка з протоколу № 8 засідання особливої трійки при УНКВС Харківської області від 11 вересня 1937 року про розстріл Костянтина Ялового
- Виписка з протоколу № 8 засідання особливої трійки при УНКВС Харківської області від 11 вересня 1937 року про розстріл Ксенії Тимецької
- Лист сестри Лідії Вовчик Віри Акаловської до Берії з клопотанням про звільнення Лідії Вовчик-Блакитної, 1943 рік
























