Безсмертя «Слова»: У зашморзі самообвинувачення. Стенограми харківських партійних чисток письменників 1934 року (Кузьмич, Іванов, Левітіна, Ковальчук, Фефер, Минко, Гикиш, Епік)

09.07.2026

Теги:будинок "Слово",Відкриваємо архіви. Безсмертя "Слова",електронні справи,електронний архів

Улітку 1934 року Харків залишався епіцентром запеклої та трагічної боротьби на культурному фронті. Позаду був розгром літературного об’єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) та самогубство Миколи Хвильового у 1933-му. Попереду — створення єдиної Спілки радянських письменників, покликаної остаточно уніфікувати творчість. Проміжним, але від того не менш жорстоким етапом цього процесу стали партійні чистки, зафіксовані в протоколах Дзержинського районного комітету Компартії України, що нині зберігаються в Державному архіві Харківської області (Фонд № П-99).

Ці документи відкривають завісу над механізмом психологічного тиску, де межа між колегою по перу та катом іноді стиралася. Попри заяву голови комісії Ніни Чередник про те, що засідання мають проходити в «товариській обстановці», засідання, які зазвичай відбувалися ввечері, більше нагадували інквізиційні трибунали, де головною умовою виживання було публічне самоприниження та доноси на ближнього.

Для багатьох літераторів чистка перетворилася на публічне змагання у відшукуванні власних «ідеологічних хиб». Письменники змушені були каятися за твори, які ще вчора вважалися прийнятними.

Іноді траплялись майже анекдотичні випадки. Так, у своєму виступі Яків Ковальчук покірно визнав «ідеологічною хибою» власне оповідання «Корова», де йшлося про неминучу загибель худоби в індивідуальному господарстві та потребу колективізації. Твір був написаний до офіційної постанови ЦК про перекручення в усуспільненні худоби. Як тільки лінія партії змінилася, Ковальчук сам вирушив до редакції, щоб зняти оповідання.

Драматичніше відбувалася чистка Василя Минка. Йому теж довелося буквально своїми руками нищити власну творчість. Збірку «Беладонна» та оповідання «Власть на місцях» він назвав «шкідливим пасквілем» і «троцькістським наклепом», який нібито «підсюсюкував Троцькому про термідор нашої революції». Ніна Чередник навіть мусила оголосити перерву, аби доповідач міг трохи заспокоїтися. Своїм «злим генієм» Минко оголосив очільника «Плугу» Сергія Пилипенка. Щоб «виправитися» та набратися досвіду для написання справжньої пролетарської літератури, письменник змушений був піти працювати слюсарем на харківський завод «Серп і молот».

Йшлося у виступі Минка й про партійні «досягнення». У Лохвиці, як уповноважений оргкомітету, він «викрив шкідницьку роботу» куркуля Слісаренка — брата арештованого письменника – мешканця будинку «Слово» Олекси Слісаренка, звинувативши селянина у крадіжці меду та масла. Ще то був час цькування ще одного «слов’янина» – популярного гумориста Остапа Вишні (Павла Губенка). Вишня «мав досить велику популярність, його знав абсолютно весь район від малого до великого і навіть в одному колгоспі його ім’ям назвали коняку, коняка «Остапа Вишні». З ним було вже боротись набагато важче», зважаючи на те, що на селі Вишню вважали за «мученика ідеї, що писав правду за мужиків». Минку довелося активно виступати з критикою арештованого письменника.

Особливе місце в стенограмах посідає постать Софії Левітіної. Її виступ, виголошений російською мовою, є маніфестом агресивного цензорського контролю. Головна її заслуга, за версією комісії — безкомпромісна боротьба з «націоналістичними ухилами».

Левітіна з гордістю перелічувала свої каральні досягнення на посадах у Головполітпросвіті та Головліті. Серед них – заборона новели Миколи Хвильового «Я (романтика)». Цей шедевр українського модернізму Левітіна таврувала як «наклеп на ЧК», де виведені дегенерат і садист, а розстріл матері трактувала прямолінійно: «читай — Україну». Вона згадувала, як після цього її звинувачували у великодержавному шовінізмі, через що вона навіть скаржилася секретарю ЦК Клименку.

Цензура не оминула й драматургію Миколи Куліша. Левітіна назвала його «Хулія Хурину» антипартійною книжкою з націоналістичним присмаком. Вона також приписала собі «переформатування» знаменитої п’єси «97». У першій редакції театру Франка п’єса, за її оцінкою, була «непартійною», бо голодуючі селяни гинули, а влада лишалася в куркулів. Лише після втручання Левітіної та всупереч протестам Еллана-Блакитного фінал переписали, надавши йому «партійного звучання».

Метафоричне мислення Левітіної щодо ідеологічних ворогів було показовим: «ВАПЛІТЕ це є амеба, котра випускає відростки і цими відростками перекочується в інше місце». Такий радикалізм не залишився непоміченим комісією і Левітіну поставили в приклад за «принципову високість боротьби з націоналістами», що потонуло в аплодисментах залу.

Найбільш напруженим і трагічним став розгляд справи відомого письменника Григорія Епіка (в стенограмах — тов. Епік). Попри спроби виправдатися й довести свою корисність партії, він опинився під перехресним вогнем звинувачень.

Епік відверто визнав, що його світогляд формувався на творчості Тараса Шевченка, що заклало в ньому «український націоналізм», через що ще під час чистки 1921 року він дістав формулювання «залишити під наглядом парткомітету через схильність до самостійності». Він каявся за членство у ВАПЛІТЕ, називав гасла Хвильового («Геть від Москви!», «Орієнтація на психологічну Європу») «фашистськими» та зізнався, що після краху організації мав таку депресію, що буквально плакав, коли його змушували йти до «Пролітфронту».

Спроба Епіка захистити свій роман «Петро Ромен» від звинувачень у «наклепі на комсомол» та апеляція до листів підтримки від читачів-комуністів обурила комісію. Член комісії Ганс підкреслив фальш у його словах: Епік намагався виставити всю свою творчість як антинаціоналістичну, хоча мав величезний «груз» помилок перед партією.

Ситуація стала критичною, коли Ніна Чередник двічі запитала зал про наявність відводів. Першою нищівного удару завдала Софія Левітіна. Вона прямо звинуватила Епіка у двурушництві: «Тричі підряд ти сказав неправду, я тобі ні слова вірити не можу… Ти кажеш – у мене з Хвильовим весь час були суперечки, холодок… Товариші – члени комісії, візьміть, прочитайте цю передмову [до “Петра Ромена”], ви побачите цю любов, це поклоніння, цю надзвичайну теплоту до Хвильового… ти це змазав, як двурушник».

Левітіна також дорікнула йому, що після викриття «контрреволюційних організацій» Епік ніяк не допоміг партії виявляти націоналістів серед колег.

Крім ідеологічних помилок, Епіка, як працівника видавництва «Література і Мистецтво» (ЛІМ), звинуватили в тому, що він платив значно більші гонорари авторам із колишнього ВАПЛІТЕ (зокрема, Миколі Кулішу), натомість свідомо урізав виплати єврейським авторам, що кваліфікували як антисемітизм. Підтверждення антисемітських настроїв знайшли і в його творах: Іван Микитенко звинуватив Епіка в тому, що в одному з творів він змалював єврейську акторку Бусю Розіну як «потаскану п’яницю», тоді як українку Марію Гай «підніс на п’єдестал» як геніальну особу.

Врешті-решт Григорія Епіка передбачувано виключили з партії і у грудні 1934 року заарештували. Його було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Трагедія фігурантів цих протоколів полягає в тому, що ні публічне каяття, ні праця біля верстата, ні звинувачення колег у «двурушництві» не могли зупинити запущену машину репресій. Чистки 1934 року стали лише генеральною репетицією перед кривавим Великим терором 1937–1938 років, який остаточно ліквідував покоління «Розстріляного відродження».

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження: