Безсмертя «Слова». «Єдиний момент, коли я не помилився, це коли народився»: стенограма засідання партійної чистки Миколи Куліша. А ще – чистки Івана Микитенка, Хаїма Гільдіна, Леоніда Юхвіда, Дмитра Грудини, Володимира Гавриленка, Володимира Коряка та Івана (Ізраїля) Кулика

20.07.2026

Теги:будинок "Слово",Відкриваємо архіви. Безсмертя "Слова",електронні справи,електронний архів

Серед опублікованих цього разу архівних документів найбільшою напругою та драматичністю вирізняється стенограма партійної чистки 1934 року одного із найвидатніших драматургів українського Розстріляного Відродження Миколи Куліша, автора відомих п’єс «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «97», «Маклена Граса».

Дослівно запротокольовані виступи Куліша та його колег-письменників, членів партійної комісії, інших «соратників» по перу відкривають моторошну картини психологічного тиску, крізь який змушені були проходити митці радянської України за кілька років до масових розстрілів.

До моменту чистки Микола Куліш уже був доведений до межі постійними звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі», «ідеологічних збоченнях» та відході від лінії партії. Людина, якій фактично вже не було чого втрачати, обрала зброю, що найбільше дратувала партійних функціонерів – гірку іронію.

Свій виступ Куліш розпочав із промови, яка вражає своїм чорним гумором та песимізмом: «Як і всі попередні товариші, що виступали з цієї трибуни, я теж народився. До речі, переглядаючи, передумуючи шляхи мого життя, я відзначив таку силу помилок для себе, що, власне, прийшов був до такого висновку, що єдиний момент, коли я не помилився, це був момент, коли я народився».

З подібними інтонаціями він починає розповідь про своє дитинство: над батьком Куліша, «страшенно битим чоловічком», куркулі знущалися на очах семирічного Миколи, і навіть один куркуль відкусив йому палець. Отже, Куліш відчував усім серцем відчував ненависть до куркульства, хоча в літературі іноді «скочувався» на позиції, які були ворогам на користь. Свою біографію драматург підсумував як «гостру поламану лінію»: «син наймита, поручик, тюрма, червоний командир, активний партійний радянський робітник, президент ВАПЛІТЕ».

Система вимагала не просто визнання провини, а повного самознищення й зречення від своїх соратників. Микола Куліш змушений був декларувати покаяння, але аудиторія не могла не відчути неприховану іронічність його промови.

І нехай Куліш нібито визнавав, що ВАПЛІТЕ стала трибуною «хвильовізму та шумськізму», а сама організація «самоліквідувалася, але її смердючий трупний дух» ішов далі через інші об’єднання; нехай заявив про «політичну шкідливість» вистави «Народний Малахій» та свою провину в тому, що відстоював її разом із театром «Березіль»; нехай назвав Леся Курбаса «інтелігентом буржуазної, західно-європейської формації з ідеалістичним світоглядом», із яким він, як член партії, повинен був порвати, – це не ввело в оману ні комісію, ні самого Куліша. Драматург передчував, чим закінчиться чистка та на трибуні прямо сказав: якби він слухав власний виступ із зали як сторонній спостерігач, то зробив би єдиний висновок: «такого члена партії з лав партії треба виключити».

Обговорення промови Миколи Гуровича більше нагадувало допит. Скидається, що частина присутніх змагалися у викритті «ворога»: доскіпувалися як до його творчості, так і до фактів біографії.

Софія Левітіна звинуватила його у можливій брехні щодо військового минулого, нібито Куліш у приватній розмові випитував у неї подробиці наступу під Куренівкою, а тепер говорить, що теж був там присутній. Драматург віджартувався: «Я просто хотів вам зробити сюрприз».

Член комісії Ганс дорікав Кулішу за іронічний тон, порівняння свого керівництва професорами в Одеському наукпедкомі з боями на фронті та впертість у відстоюванні п’єс.

Іван Микитенко пригадав, як після його гострої критики Куліш підійшов за лаштунками і сказав: «Тов. Микитенко, я все це записую до свого протоколу». У Куліша вимагали пояснити, що це за неіснуючий «протокол».

Іван Кириленко допитувався про деталі останніх розмов у квартирі Миколи Хвильового безпосередньо перед його самогубством.

Яків Городський (Блюмкін) вимагав розкрити секрети таємних розмов із Курбасом. І хоча Микола Гурович намагався довести, що Курбас був людиною неговіркою, і більше слухав, аніж оповідав сам, це нікого не переконало. Антін Дикий згадав, як бачив Куліша й Курбаса вночі на вулиці після заборони п’єси «Маклена Граса»: вони гаряче сперечалися, і Куліш штовхався та кричав, що більше ніколи не буде писати.

Відповідь Куліша знову демонструє його сумну іронію: «Тов. Дикий, вам очевидно видно було, хоча це було вночі, що ми йшли випимши. Значить треба було, коли ви вже цікавилися, точно встановити і дослухатися. Ми не боролись, навіть ми йшли, спираючись один на одного під руку».

Очевидно, самокритикувався Куліш набагато менше, ніж від ного очікували. Він і сам визнає, що протягом довгих років, ні разу, ніде, ні в пресі, ні на партійних зборах проти хвильовізму як член партії не виступав, так само, як і не виступав проти ВАПЛІТЕ чи проти Курбаса.

Розв’язка була невблаганною: Миколу Куліша виключили з лав ВКП(б). Ця чистка 1934 року стала лише першим актом трагедії. Виключення з партії у ті часи означало позбавлення права друкуватися, публічне таврування, а невдовзі – арешт. Вже в грудні 1934 року драматурга заарештують органи НКВС, спершу засудять до 10 років таборів, а вже в листопаді 1937 року розстріляють в урочищі Сандармох разом із його найкращим другом Лесем Курбасом та іншими діячами українського відродження.

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження: