Безсмертя «Слова»: Архівно-слідча справа Василя Мисика

30.10.2026

Теги:будинок "Слово",Відкриваємо архіви. Безсмертя "Слова",електронні справи,електронний архів

Василь Олександрович Мисик відомий і як поет, і як видатний перекладач. Його переклади українською мовою поезій Роберта Бернса, Джорджа Гордона Байрона, Гете, Персі Біші Шеллі, Джона Кітса, Волта Вітмена, Рудакі, Нізамі, Гафіза, Омара Хаяма відмічено Республіканською премією імені Максима Рильського (1977). Серед іншого, Мисик є автором поетичних збірок «Трави», «Блакитний міст», «Чотири вітри», збірки оповідань «Ґалаґанів сон», двох книжок нарисів про Схід.

На жаль, репресії проти української інтелігенції не оминули й цього поета.

Органи НКВС заарештували Василя Мисика у листопаді 1934 року. Цей період увійшов до української історії як один із найпохмуріших етапів сталінського терору, що безпосередньо передував фізичному знищенню цілої генерації митців. У сучасних інтернет-виданнях при описі обставин арешту Василя Мисика часто згадується легенда про те, що чекісти під час нічного рейду в легендарному харківському будинку «Слово» помилково постукали не до тієї квартири. Ордер нібито виписувався на іншого письменника, Василя Минка, а під гарячу руку НКВС потрапив Мисик, якого потім п’ять років тримали на Соловках лише через те, що він «не зміг довести, що він інша людина».

Проте архівні документи цього не підтверджують.

Аналіз слідчої документації свідчить, що жодної «помилки адресою» чи випадкового арешту замість Василя Минка не існувало. Принаймні, у протоколі обшуку та анкеті обвинуваченого чітко зафіксовано зовсім іншу локацію: місто Харків, вулиця Токова, будинок 2, квартира 10. Жодних згадок про проживання у будинку «Слово» в матеріалах справи немає. Після арешту Мисика спецконвоєм, з дотриманням найсуворішої ізоляції відправили до Києва.

Прізвище Василя Минка дійсно згадується у протоколах допитів, але виключно в контексті давнього знайомства літераторів (ще з 1927 року). Сам Мисик під час допитів зазначав, що Минко у зв’язку з перенесенням столиці УРСР переїхав до Києва.

Постанова про початок слідства та затримання поета оформлювалася паралельно у Харкові та Києві оперативниками НКВС (зокрема, оперуповноваженим Бордоном та слідчим Гольдманом). З перших годин Мисику інкримінували участь у «контрреволюційній терористичній організації» та підготовку замахів на партійне керівництво.

Разом із особистими рукописами й нотатниками, чекісти вилучили з квартири на вулиці Токовій збірку «Українські народні думи» у редагуванні Філарета Колеси, що в сталінській системі координат уже трактувалося як прояв «буржуазного націоналізму».

Один із тих нотатників відіграв у долі поета особливо фатальну роль. Мисик якось записав до нього телефон мешканця «Слова» Олекси Слісаренка і на погляд слідчих це негайно перетворилося на незаперечний доказ «тероризму».

Справа велася за класичними сталінськими канонами маніпуляцій. Уповноважений Проскуряков витягував із контексту будь-які контакти поета з іншими українськими інтелектуалами, перетворюючи їх на «докази змови».

Ось типовий фрагмент допиту від 27 січня 1935 року, що демонструє всю абсурдність висунутих звинувачень:

«Питання: Чи Вами особисто записаний до записника, що належить вам і вилучений у вас при обшуку, номер телефона 9-08-35 Слісаренка О.А., заарештованого органами НКВС за активну контрреволюційну діяльність?

Відповідь: Так, номер телефона Слісаренка записав особисто я, але зі Слісаренком я стикався тільки у справах видавництва».

Аналогічні «докази» шилися з вилучених примірників американської газети «New York Times» за липень і серпень 1934 року, які Мисик узяв для ознайомлення без відома свого приятеля, співробітника РАТАУ Миколи Львовського.

Попри психологічний тиск та ізоляцію, Василь Мисик демонстрував стійкість. Він категорично відмовився визнати себе винним у тероризмі чи участі в підпільних організаціях.

У грудні 1934 року Виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР винесла вирок у справі харківської «терористичної групи». Тоді за розстрільними статтями загинуло 28 українських діячів, серед яких були Григорій Косинка, Дмитра Фальківський, Кость Буревій та Олекса Влизько.

Справу Василя Мисика через брак реальних доказів терористичної діяльності та його несхитність на допитах відправили на додаткове розслідування.

У своїй розгорнутій заяві до Воєнної колегії від 13 грудня 1934 року поет виявив надзвичайну саморефлексію. Він відкрито аналізував еволюцію своїх поглядів, визнавав впливи літературної платформи «ВАПЛІТЕ» та «Пролітфронту», естетичний індивідуалізм і творчі «помилки» минулого («…моє минуле (націоналістичне), від якого я ніде публічно не відрікся, мої вірші, громадянська пасивність, індивідуалізм та замкненість могли дати привід ворогу вважати мене своїм»). Водночас він чітко підкреслював: «Звинувачення мене в терорі – жахлива вигадка… на бік ворогів радвлади я ніколи, ні за яких обставин не перейду… Щодо цього совість моя абсолютно чиста».

Навіть сфальсифіковані «свідчення» інших арештантів (Івана Лизанівського, Миколи Куліша чи Григорія Епіка), якими чекісти намагалися доповнити справу фантастичними схемами «повстанських трійок», не дали слідству підстав для судового засудження поета із реальними доказами.

Оскільки доказів для суду бракувало, але випускати на волю «соціально небезпечного» сина священника радянська система не збиралася, справу передали на розгляд позасудового органу.

19 липня 1935 року Особлива нарада при НКВС СРСР ухвалила рішення: заслати Василя Мисика до виправно-трудового табору строком на 5 років (рахуючи термін від дати арешту – 4 листопада 1934 року). Поет пройшов через страшні випробування таборів, зберігши внутрішню гідність.

Лише у 1956 році, під час хрущовської відлиги, завдяки відсутності будь-якого складу злочину Василь Мисик був повністю реабілітований. Відповідну довідку під розписку отримала його дружина, Піама Гросберг.

Попри численні випробування, які випали на його долю, Василь Мисик продовжував плідно працювати: видавати поетичні збірки, оповідання, займатися перекладами.

Помер Василь Мисик 3 березня 1983 року, на сімдесят шостому році життя.

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження: