Безсмертя «Слова». Стенограми засідань партійних чисток: Агуф, Гикиш, Свашенко-Лісовий

21.07.2026

Теги:будинок "Слово",Відкриваємо архіви. Безсмертя "Слова",електронні справи,електронний архів

Стенограми засідань партійних чисток оргкому письменників, де фігурують відомі діячі культури (Михайло Агуф, Євген Гикиш та Петро Свашенко-Лісовий) продовжують відкривати моторошну закулісну механіку того, як функціонувала система викриття та доносів під час виявлення у своїх лавах небажаних для комуністичної партії елементів.

Михайло Агуф мав не зовсім «ідеальне» минуле: за царського режиму сидів у в’язниці та відбував заслання у Сибіру як член партії есерів. Попри це, після 1917 року він активно включився у розбудову радянської системи. Агуф став одним із перших фундаторів і головою правління «Книгоспілки» (Всеукраїнського міжкооперативного центру книготоргівлі), де працював майже 6,5 років, розбудовуючи мережу книгарень у районах та «книжкових полиць» у селах.

У своїй промові Михайло Агуф розповідає, що «Книгоспілка» була другим за величиною видавництвом після ДВУ (Державного видавництва України), через що між ними існувала конкуренція, а ДВУ навіть «вбачало в Книгоспілці свого класового ворога». У 1929 році через затяжний конфлікт із Наркомом освіти Миколою Скрипником Агуф залишив видавництво. На момент чистки він уже встиг побувати організатором газетного технікуму, редактором журналу «Радянська книгарня», директором видавництва «Радянська література» та головою ліквідаційного комітету видавництва «Рух», яке сам же характеризував як «контрреволюційне кубло».

У комісії виникли запитання щодо його роботи в «Книгоспілці» поруч із діячами, яких заарештували як «українських націоналістів» та «контрреволюціонерів» (зокрема Пилипенком та Гетлером).

Захищаючись від закидів комісії щодо відсутності «більшовицької пильності», Агуф змушений був виправдовуватися тим, що вважав колегу Гетлера не шкідником, а просто ледащом: «Займатися контрреволюцією в Книгоспілці він не міг тому, що не він там робив політику. Він виявляв себе там як кваліфікований лодирь… Ми тоді не вбачали у цьому навмисності, а вважали, що він від природи млява, не енергійна людина».

Попри певні сумніви, комісія постановила вважати Михайла Агуфа за перевіреного.

Євген Гикиш уже проходив чистку, але через виявлення нових обставин змушений був з’явитися на засідання повторно. Комісія отримала заяву тов. Розіна про те, що під час роботи в Радіокомітеті справу Гикиша передавали до Контрольної комісії, про що він не повідомив.

Під час слухань випливли й інші деталі: Гикиша звинуватили в категоричній відмові їхати у село під час чергової партійної кампанії. На закиди Гикиш нібито відповів, що «він письменник і нікому не пощастить його відрядити з Харкова». Також Гикиш нібито не виконував завдання, які йому давали, уникав партнавантажень та «горделиво ставився до своєї творчості, не маючи для цього ніяких підстав».

Зрештою за відрив від комсомолу, пасивність у роботі парторганізації Євгена Гикиша перевели з членів партії в кандидати.

Найбільш драматичною виявилася чистка Петра Свашенка-Лісового, який відверто розповів про свої коливання під час визвольних змагань 1917-1918 років, коли, вражений розгромом української культури царським урядом, він підтримав Центральну Раду та формально увійшов до партії есерів. А пізніше, у 1918 році, вірив, що прихід німецьких військ «принесе демократію», і виїхав із Харкова у складі Слобідського козацького полку.

На чистці Петру Свашенку довелося розкаятися у своїх «помилках»: «…хоча був битий, але все ж таки був дурнем, і зараз, завжди з величезним жалем, соромом… я згадую цей момент…»

Проте комісію цікавили не лише давні помилки. З «Літературної газети» Свашенка звільнили за «вульгаризацію 6 умов Сталіна», а партійну догану він мав за приховування служби у Петлюри.

Окремим пунктом обвинувачення стала його діяльність на посаді голови житлового кооперативу будинку «Слово». Попри спростування, Свашенку закидали, що партгрупа в будинку взагалі не збиралася.

Партійну позицію Свашенка охарактеризував Іван Кириленко: «…важаю, що це людина, яка в найскладніші моменти політичної боротьби з класовими ворогами дотримується відомого принципу – «моя хата скраю…», хоче пересидіти складну ситуацію… і чия буде зверху – на той бік пристати».

Петра Свашенка-Лісового визнали «перевіреним», проте за відрив від парторганізації та невключення у «розгорнуту боротьбу з націоналізмом» його справу передали до Партколегії Харківської області. Невдовзі ім’я письменника з’явиться у списку виключених із партії за націоналізм.

Не всі погоджувалися з вироками. Антін Дикий спробував заявити претензії: його безпідставно звинуватили у перебуванні в банді Коцюри та записали у вороги партії, не давши висловитися після виклику до ЦК. На його розпачливу заяву про те, що він «у боротьбі поверне свій партквиток», комісія відповіла непохитно: всі висновки точні. Дикого з партії виключили.

В цілому засідання партійної чистки завершилося показовим виявленням лояльності. Іван (Ізраїль) Кулик у своєму виступі емоційно порівняв цю чистку із чисткою 1929 року, яку очолював пізніше репресований Гірчак. Якщо тоді ВАПЛІТЕ чинила опір, Хвильовий і Яловий не складали зброї, тепер спостерігалася повна підкореність та викриття «непартійних елементів». Кулик висловив комісії «щиру пролетарську подяку», що викликало бурхливі оплески аудиторії.

Враховуючи, що Кулика у 1937 році заарештували і засудили до розстрілу, це не допомогло. Намагаючись виправдатися звинуваченнями колег у ледарстві, каяттям за «помилки» чи публічною вдячністю комісіям, діячі культури лише зміцнювали репресивну машину, яка вже незабаром поглине більшість із них.

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження: