Безсмертя «Слова»: Стенограми засідань партійних чисток оргкому письменників 1934 року: Зорін, Кириленко, Усенко, Гордієнко, Щупак, Нарідзе, Штангей

16.07.2026

Теги:будинок "Слово",Відкриваємо архіви. Безсмертя "Слова",електронні справи,електронний архів

Сторінки трьох чергових томів стенограм чистки організаційного комітету письменників продовжують відкривати нам залаштунки цього ідеологічного судилища. Як і в раніше опублікованих справах, тут продовжує розгортатися драма, де колеги зраджують колег, виправдовуються за вигадані гріхи та намагаються довести свою «кришталеву» більшовицьку чистоту.

Судді чистки не шукали художньої якості, натомість вони шукали біографічні тріщини та ідеологічні коливання.

Так, Володимир Зорін (справжнє ім’я — Веля Пашун) постає колоритною, але трагічною постаттю. Циган за походженням, уродженець Бессарабії, він має бурхливе минуле: служба начальником міліції на Одещині, тяжке уламкове поранення голови. Для комісії з чистки письменник став об’єктом підозри. Чому плутанина з датою народження? Чи справді Зорін воював у партизанах? Чи не приписав собі зайвий стаж та нагороди? У системі, що будувалася на підозрі, будь-яка біла пляма в анкеті трактувалася як ворожий умисел.

Грузинський письменник та перекладач Георгій Нарідзе (Наморадзе), крім запитань до біографії та звинувачень у грузинському (і зв’язках з українським) націоналізмі, став жертвою ще одного типового закиду радянської доби – його звинуватили в «інтелігентності».

«Це чоловік м’який, абсолютно безхарактерний по натурі, ймовірно, така типова інтелігентська протоплазма… Нарідзе не місце у лавах партії», — так охарактеризувала його Софія Левітіна.

Дмитру Гордієнку довелося виправдовуватися за двома фронтами: особистому та творчому.

Спочатку колега звинувачує його в тому, що Гордієнка нібито колись виключили з партії за те, що він «продав наган і таємно обвінчався в церкві» з дівчиною, яка не хотіла йти за нього без таїнства. Гордієнко гарячково доводить: одружився по любові, без церкви, а чутки пішли лише тому, що вони з дружиною їхали бричкою на весілля до друга-партизана.

Згодом випливає справа його оповідання «Матроси в степу». Гордієнко написав його на підставі газетного нарису про комсомольця-тракториста, який хворів на малярію, але працював на виснаження і помер у полі. Твір було затавровано як «політично шкідливий», «…бо фашисти, особливо німецькі, таку нашу замітку… часто передруковують, ілюструючи, що ось, мовляв, соцзмагання є таке, що призводить людей до смерті».

Зовсім інакше виглядають виступи на чистці маститих пропартійних діячів: Івана Кириленка та Самійла Щупака.

Стенограма виступу Івана Кириленка скидається на готовий посібник із виживання в умовах тоталітаризму через активне нищення інших. Кириленко буквально хизується своїми «заслугами» на ниві цькування колег: хвалиться, що ще юнаком написав статтю проти ваплітян, які критикували Олександра Довженка за фільм «Арсенал»; з гордістю розповідає, як особисто «відшив» головного українського гумориста Остапа Вишню від газети «Вісті»: «Ми виступали і казали, що це куркульське зубоскальство треба припинити на сторінках радянського керівного органу».

Ще Кириленко згадує, як викрив «змову» в гуртожитку на Дмитрівській вулиці. Там засідали плужани, «автокефальні дядьки» та кооперативні бухгалтери – справжня «соборна Україна», куди комсомольців не пустили. Результатом цього став донос у ЦК комсомолу і скандал для керівника «Плугу» Сергія Пилипенка.

Трапляється в цій оповіді й комічний епізод – історія з книжкою Кириленка «Кучеряві дні». Автор настільки боявся звинувачень у троцькізмі, що після однієї зі статей Сталіна сам побіг до Головліту з проханням заборонити власну книгу. А коли Сталін написав іншого листа, де пом’якшив ставлення до раннього троцькізму, Кириленко полегшено зітхнув, і книга «знов з’явилася».

Критик Самійло Щупак також постає як це класичний образ радянського літературного інквізитора. Він прямо заявляє, що його кар’єра побудована на знищенні опонентів та перераховує свої вражаючі «здобутки»: Щупак першим організував систематичний «погром» Миколи Хвильового та неокласиків, організував кампанію проти роману Володимира Винниченка «Сонячна машина», брав участь у «прекрасних боях» проти наркома освіти Миколи Скрипника, «розбирав по кісточках» твори Григорія Косинки та Бориса Антоненка-Давидовича, доводячи, що вони не просто «попутники», а «куркульські» та «націоналістичні» письменники.

Чистку Щупак пройшов. Пролетарський поет Іцик (Ісаак) Фефер зі сцени назвав його вірним сином партії, який бореться «за велику справу Леніна-Сталіна». У відповідь зал вибухнув оплесками.

Але іронія долі виявилася сліпою та нещадною: тоталітарне «правосуддя» перемололо обох критиків у своїх жорнах так само, як і письменників, яких вони нещадно цькували. Самійла Щупака розстріляли у 1937 році, Івана Кириленка – у 1938.

Текст: Юлія Гриньова

Документи доступні для вільного завантаження: